"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

14

Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все
тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася
до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i
справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед
голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його
очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це
дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови
каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi.
Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi трима║ кварту з
водою, навпроти в ясно-синiй сукнi сто┐ть i нiяково всмiха║ться, показуючи
чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися.
- Вам погано? - допитувалася вона. - Вам погано? Володимир спробував
усмiхнутися i покрутив заперечливо головою.
- Спитай, що йому треба? - гукнула, наче ворон каркнув, стара.
- Я давно за вами стежу, - сказала Галя. - Так дивно ви пiдiймалися...
Володимир не мiг не дивитися на це ясно-син║ диво. Сонце заливало
Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення
йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще
одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ┐хнiй бiк i наслухала, аж
тремтiла.
- Галю, - сказала вона, - чу║ш, Галю!
Але Галя, зда║ться, зовсiм забула за не┐: чоловiк, котрий безпомiчно
сидiв перед нею, подобався ┐й. Вони дивилися одне на одного й очей
розвести не могли.
Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у
долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в не┐ очi. Пам'ятав тiльки
голубу барву, вiдчуття дивно┐, запаморочливо┐ краси, а поруч iз тим якийсь
острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi,
з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку,
раптом повiрив, що всi людськi казки - це таке ж життя, як i те, що
реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало
якомога довше, хай довше покупа║ться вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу
- не мав сили не дивитися на не┐, хоч не мав уже сили й дивитись.
- Що йому треба? - спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив
Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки
офiцiйна.
- Менi Галину Iванiвну, - сказав i випростався неприродно.
- То це я i ║ Галина Iванiвна! - всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши
брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на не┐.
Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку
завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не
вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був
уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й
чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених
вуст.
- Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб
познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду.