"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди.
Спинявся, передихав i дивився на горбистий кра║вид з малою рiчкою в долинi
- все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою
задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на
горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй
ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом - запах медових
трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i
йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той
будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до
того дому - все це складало настрiй, що його вiдчува║ш, прокинувшись у
залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть - все це
наповнювало Володимира, але по-сво║му i знесилювало. В головi заро┐лася
трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який
безнадiйно дряпа║ться на ту гору.
Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж
iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли
цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до
обличчя медову вiть i пив ┐┐ чудовий аромат. Серце було готове вискочити з
грудей, i вiн з надi║ю зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще
немалий.
По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн
по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на
його зграбнiсть та моторнiсть.
- Доброго дня! - обiзвався вiн до Хлопця. - Ти з цього будинку?
- Тут тiльки один будинок, як бачите! - сказав Хлопець.
- Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати?
- Моя! - гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. - А ви хто такий
будете?
- Директор школи, - махнув рукою вниз Володимир. - Ти в якому класi?
- Я ходжу в мiсто, - сказав Хлопець. - А в класi я в четвертому...
- Не подоба║ться тобi ця школа?
- Та нi, - засмiявся Хлопець. - Там же мама вчителькою...
- То вона вдома, твоя мама?
- А де ж ┐й бути?..
Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець
дивився йому вслiд.
- А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? - спитав вiн.
Володимир вiдчув, що його залива║ червона барва.
- Нiколи не жив на таких горбах, - сказав вiн лагiдно.
- А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить
до Магомета, а Магомет до гори.
- Ти зна║ш щось про Магомета?
Хлопець присвиснув.
- А чого б то я не знав про Магомета?! - сказав вiн зарозумiло...
Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною.
Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був
певний, однак, що той ще й досi сто┐ть i дивиться йому вслiд, тому
намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко
внизу. Десь там, мiж то┐ зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та
ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на