"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiколи не поцiкавився ┐хнiм сiмейним бюджетом. пв просту ┐жу i не
загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його
разом, тихий смуток заповнив ┐┐ радiсть. Озирнулася i начебто побачила
зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера
чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що ┐х
вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова,
натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка.
Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на
колiнах у нього лежала книжка, i цi║┐ книжки Марiя теж не могла збагнути -
були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте
незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а
раз так, вона залюбки на те погоджувалася...
Старий пiдiймався разом зi сво┐ми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби,
земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом
помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав
не┐стiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в
долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту
довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його
розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими
в'яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився
пiд ноги. Бачив крота, який ри║ нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу
у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той
сiк тече через корiнь у стебло i розтiка║ться по листках. Кози хапали тi
листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють ┐хнi
зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське
промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi - все це ворушилось i
працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн
здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонi┐: машини
були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе
рухалось i пульсувало, тiльки лiнi┐ ┐хнi були грубi, а кольори важкi...
Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях
ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в
┐┐ грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли
заспоко┐лася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала
права вмирати. Пила валер'янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього
спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на
згорнений зошит.

13

Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам'яниста й
крута, i йому вже в початках тi║┐ дороги почала болiти нога. Добре було б
пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без не┐, тому
йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i
мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його
була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом.
Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи
й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у
шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам'яниста стежка. Хтозна-чому
пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри