"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

землi, було в красунi й свiтлiше волосся - iшла вона i змiтала подолом
кульбаб'ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все
застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла,
усмiхаючись сумовито, а до не┐ наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий
гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка - йшов вiн, ледь
накульгуючи, а очi його палали темним вогнем...
Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула
стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як
втягу║ться равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла,
схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла,
що струмувало вiд онуки, нi ┐┐ ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну,
закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око ┐й упало
не ранiшн║ промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, -
заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до не┐ була сама.
Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що
пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого
павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у
прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути.
- Щось хотiла, бабцю? - спитала, не маючи сили стримати радiсного
усмiху, Галя.
- Подай-но менi горщика, - iржаво i хрипко сказала стара.


12

Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi -
вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i
теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння.
Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i
це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд
рiчку сiльська жiнка, ┐┐ бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна
коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою.
Iван проходив зi сво┐ми козами повз верби, що розрослися бiля води: з
вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок.
Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а
деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з'║днав
все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з
коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям,
а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав
трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати,
пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник
цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався.
Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не
лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею,
вряди-годи вiдштовхуючись вiд не┐ i палицею-стiльцем. Кутав його ноги
туман, i Марi┐ здалося, що так само не торка║ться вiн i камiння, коли
переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i ┐й, як i сорок рокiв
тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi сво┐м чоловiком.
Подумала, що на сторонн║ око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять
рокiв ┐┐ чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн