"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших
сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село Капулiвку,
поховали на урвищi i, за козацьким звича║м, шапками насипали над труною
могилу.
Талановитого, хороброго козацького во║начальника Iвана Сiрка вiсiм
разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi, чого не заслужив
жоден кошовий в iсторi┐ Запорожжя. Сiрко був органiзатором численних
переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом двадцяти
рокiв боровся проти татаро-турецьких на┐здiв, змушував сво┐х ворогiв
тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Укра┐ну по
"ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав ┐х на полi й на морi,
продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого переполоху,
що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад боронити
сво┐ улуси.
Не раз ходив вiн i на турецькi заслони по берегах Чорного моря,
зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а 1675 року очолював спiльний похiд
запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв.

З усiх кошових, що були до й пiсля нього, Сiрко був найяскравiшим
виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки
на Запорожжi, а й серед широких кiл укра┐нського селянства.

У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш за все
вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком, про якого казали, що вiн
"балакучий" i "дуже" коха║ться у запорозькiй старовинi.

Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над
очима, мов острiшки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими,
але живими й повними вогню й веселостi очима, з свiжим, майже юнацького
кольору обличчям. Симпатичний i при║мний дiдусь з першо┐ зустрiчi
сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади. Вiн ще
ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв кiлька легенд
про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч.
"Це було давно-давно,- оповiдав дiд,- коли я був ще малий. Минуло
чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не пропала: вiн
був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу
розказати, як одного разу християн забрали в полон ординцi i як ┐х
визволив Сiрко. Одного разу запорожцi пiшли кудись у похiд, а татари
вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх
православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бiднi, не
хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками
┐х пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав сво┐х козакiв та й погнався
за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сiрко, що татар
багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки
доганяти орду, спинив тодi Сiрко коня та й кричить на козакiв: "А
постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав з коня, вiддав його
якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний
хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн ┐м, i взяли його,
нагодували й напо┐ли. От як привик до ┐х хорт i як стали вони десь
вiдпочивати, то вiн ┐м таке зробив, що вони всi поснули. Тодi Сiрко