"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Це було десь 1913 року. ┐дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що зна║
селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiга║ коштовнi запорозькi
речi - пiстоль i срiбний пояс.
Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди.

Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн ┐х трима║
пiд надiйними замками.
Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу вiн
кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав
з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа.

Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i все,
що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор, маючи
мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з не┐
iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про якогось дiда Лигуна, про
запорозькi речi,- в нього вiдразу ж вiдлягло вiд серця, i вiн охоче
погодився пiти разом з Дмитром Iвановичем до побожного дiда Остапа i
вплинути на нього, щоб той поступився сво┐ми скарбами.
Пiшли. Пiп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з
рудувато-попелястою довгою борiдкою, в золотих окулярах i з високою
патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний вигляд - в осiнньому
пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках.

- Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор.
- Здрастуйте! Заходьте до хати.

На порозi пiп перехрестився. Зайшли. Посiдали бiля столу. Бабуся
знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось незнайомого чоловiка трохи
лякала ┐┐.
- Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький.

- Та десь пiшов отави накосити для корови.

- Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? -
спитав Дмитро Iванович.
- Не знаю, що вам i сказати: ║ i нема║.

- А це як слiд розумiти?
- Та так: бiля скринi, де зберiгаються пiстоль та пояс, висять два
замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене. Отож нiхто з
нас поодинцi не вiдкри║ скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна.
- Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це
вiн, не довiря║ вам, чи що?
- Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у
боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше.

Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До хати ввiйшов дiд Остап.
Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов до нього
пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та ще дебелий: видно, що з