"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що виводили iз терпiння увесь укра┐нський народ i примушували його братися
за зброю.
Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша
мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала
на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди
боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на
життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджу║, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А
хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при
великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це
не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця?
I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:

- Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий
харч людинi легше перепливати рiчку на сво║му шляху. Ховаючись вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували ┐м хустками рота, не наважувалися викреслити для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ┐х кусали комарi,
мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто
зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степово┐ лихоманки, яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азi┐ до Пiвденних степiв.

I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд
батькiвщини...
"I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока
ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.

I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками
для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Укра┐ну, щоб боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Укра┐ну i завжди
ознаменовували сво┐ набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном
незчисленних укра┐нцiв i росiян у полон.