"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

себе, весь вiддався сво║му спiвовi, i його чарiвнi, його грацiознi, його
дивнi й чарiвно-нiжнi переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу,
падають на ту ж напiвсонну рiчку i потiм поступово затихають i поступово
вiддаляються вiд спiвця, стають все менше й менше чутними i пiд кiнець
зовсiм зникають у неосяжному морi безмежних степiв i в прохолодних
струменях плавно┐ i вiльно┐ рiчки...
I змагаються мiж собою два солов'┐, i сперечаються доти, доки на
небосхилi не появиться ранкова зоря.
Опрiч гри на сопiлцi, Хома Провора дуже любив пiснi. Таким уже, мабуть,
i народився спiвучим. "Тут у нас одна дiвчина жила - брава така була! -
кухарева дочка. Так вона оце, як заспiваю я, бувало, пiсню: "Та як вийду
за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новi┐, а трава зеленi║, та
трава зеленi║, мо║ серденько ни║, ни║-понива║, а що милого нема║",- так,
кажу, як заспiваю я цю пiсню, то вона обiйме мене руками за шию,
слуха-слуха, а далi й каже: "I що б я тобi, Хомушко, якби ти молодий був,
за цю пiсню сказала, що б я тобi зробила!"

I таке захоплення дiвчини пiснями Хоми Провори цiлком зрозумiле: в
пiснi, як i в грi на сопiлцi, Хома Провора вилива║ все сво║ горе, в пiснi
вiн переда║ всi сво┐ душевнi страждання, переда║ всi сво┐ сердечнi
занепоко║ння, свою тривогу. Пiсня для нього не тiльки розрада, а справжн║
життя, де вiн уявля║ собi живих людей, чу║ ┐хню розмову, входить в ┐хнi
думки, розумi║ пхнi почуття. Бiльш за все припали до серця Хомi Проворi
пiснi жалiбного тону й широкого розмаху; це тi пiснi, якi тепер уже
вiдходять у давнину i яких спiвають тiльки старi люди.
Ото, було, сидить Яворницький вночi проти вiдчинених вiкон, що-небудь
пише в сво┐й кiмнатi. Прямо з вiдчинених вiкон будинку вiдкрива║ться
далекий кра║вид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили.
Чисте, наповнене пахощами степових трав повiтря врива║ться через розчинене
вiкно в невеличку кiмнату i всю заповню║ ┐┐ собою. Тихо, ледве чути
вiдчиняються дверi, i через тi дверi до кiмнати входить Хома Провора.
- А що - ви все шкряба║те?
- Усе шкрябаю!
- Мабуть, так, що все про запорожцiв?

- Та, мабуть, так, що все про запорожцiв!

- А не чули ж ви оцi║┐ пiснi?
- А яко┐ там пiснi?

Породила мати сина Василя,
А iспородивши, вигодувала,

А вигодувавши, та й iзростила,

А iзростивши, та й оженила.
Та взяла невiсточку не до любовi,
Та не бiле║ личенько, не чорнi┐ брови.

Посилав сина та в путь-дорогу,