"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

усе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора зна║ багато переказiв про
кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого
боку пiдходить до Богодара; вiн зна║ безлiч казок, багато всякого роду
оповiдань, примовок, прислiв'┐в, приказок, нарештi, вiн чудово гра║
народних укра┐нських пiсень, а ще краще гра║ на сопiлцi.
- Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку... Е, на сопiлку
сам святий Петро грав,- казав Провора.
Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри на сопiлцi,
як Хома Провора, важко знайти по всiй губернi┐. А вся цiна його сопiлцi -
три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не
виводив трелi,- цього не передати, не розповiсти: для цього треба
послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн насвисту║ задушевно мелодiйну
козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями й утне козачка, зорьку,
катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить
закаблуками ║врейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь
божественну, то виведе росiйську "Сашеньку", яку вiн тiльки що,
напередоднi, слухав вiд захожо┐ людини i яку вже з усiма вiдтiнками
виводить на сво┐й сопiлчиночцi.
Грати на сопiлцi для Хоми Провори було не тiльки розвагою, але й
високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i насолодою: вiн
вкладав у сопiлку свою душу, всi сво┐ думки, всi сво┐ почуття. Тут вiн
ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i
забував увесь свiт, забував свого гiрку долю, свою самотнiсть, свою
вбогiсть, забував навiть страшне "слiпе" горе сво║, яке iншим часом
давалося взнаки на кожному кроцi.
В тиху мiсячну нiч, коли всi на селi пiсля важко┐ працi пiдуть спати,
коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньо┐ ночi, розбредуться з вулиць
по сво┐х домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i легкий напiвсон,
коли навiть степовi коники припинять свою завзяту трiскотняву i коли
мiсяць уже високо-високо пiдiб'║ться пiд яснi зорi й залл║ сво┐м свiтлом
увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого, зробленого над дверима
стайнi слухового вiкна, спустить униз сво┐ ноги, вiзьме до рук сопiлочку й
почина║ тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив
тi║┐ пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi, злива║ться з легеньким шелестом
високого очерету по берегах, долина║ до невеликого берестового гаю, який
поставав чорною плямою з правого берега рiчки, пада║ на вершини близьких
могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу...
Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм ┐┐ свист дедалi дужча║; сам
гравець усе частiше перебира║ пальцями i бiльше й бiльше ожива║. Iнший
чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься з свого лiжка, а
Хома Провора все насвисту║ i насвисту║, i що далi, то свист його
здiйма║ться все вище й вище, i натхнення його зроста║ все сильнiше й
сильнiше.
- I коли тiльки цей Хома спить? - спита║ iнший чоловiк, довго
прислухаючись до гри Хоми Провори.
- Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що погра║ на сопiлочцi та
повеселить душу свою музикою...
Та ось сопiлочка затихла, i на змiну ┐й понеслися з гаю дивнi трелi
солов'я - цього ║диного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в царствi
людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув самого