"Иван Шаповал. Слiдами запорожцiв (Укр.)" - читать интересную книгу автораусе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора зна║ багато переказiв про
кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку пiдходить до Богодара; вiн зна║ безлiч казок, багато всякого роду оповiдань, примовок, прислiв'┐в, приказок, нарештi, вiн чудово гра║ народних укра┐нських пiсень, а ще краще гра║ на сопiлцi. - Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку... Е, на сопiлку сам святий Петро грав,- казав Провора. Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри на сопiлцi, як Хома Провора, важко знайти по всiй губернi┐. А вся цiна його сопiлцi - три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не виводив трелi,- цього не передати, не розповiсти: для цього треба послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн насвисту║ задушевно мелодiйну козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками ║врейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе росiйську "Сашеньку", яку вiн тiльки що, напередоднi, слухав вiд захожо┐ людини i яку вже з усiма вiдтiнками виводить на сво┐й сопiлчиночцi. Грати на сопiлцi для Хоми Провори було не тiльки розвагою, але й високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i насолодою: вiн вкладав у сопiлку свою душу, всi сво┐ думки, всi сво┐ почуття. Тут вiн ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i забував увесь свiт, забував свого гiрку долю, свою самотнiсть, свою вбогiсть, забував навiть страшне "слiпе" горе сво║, яке iншим часом давалося взнаки на кожному кроцi. коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньо┐ ночi, розбредуться з вулиць по сво┐х домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i легкий напiвсон, коли навiть степовi коники припинять свою завзяту трiскотняву i коли мiсяць уже високо-високо пiдiб'║ться пiд яснi зорi й залл║ сво┐м свiтлом увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого, зробленого над дверима стайнi слухового вiкна, спустить униз сво┐ ноги, вiзьме до рук сопiлочку й почина║ тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив тi║┐ пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi, злива║ться з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долина║ до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега рiчки, пада║ на вершини близьких могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм ┐┐ свист дедалi дужча║; сам гравець усе частiше перебира║ пальцями i бiльше й бiльше ожива║. Iнший чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься з свого лiжка, а Хома Провора все насвисту║ i насвисту║, i що далi, то свист його здiйма║ться все вище й вище, i натхнення його зроста║ все сильнiше й сильнiше. - I коли тiльки цей Хома спить? - спита║ iнший чоловiк, довго прислухаючись до гри Хоми Провори. - Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що погра║ на сопiлочцi та повеселить душу свою музикою... Та ось сопiлочка затихла, i на змiну ┐й понеслися з гаю дивнi трелi солов'я - цього ║диного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в царствi людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув самого |
|
|