"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кутi на старому матрацi у сво┐й власнiй хатi, або ┐сти на скриньцi, яка
пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може
iмпонувати... Хтось колись вiдвiда║, котрась з тих поклонниць в капелюсi з
вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими
жертвами, у одного череватого добродiя на тiй самiй вулицi Маркгам, за
двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першо┐ свiтово┐ вiйни,
канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.
Спочатку я не знав, де ту чудову рiч поставити, дарма що всi мо┐
кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли його багато, завжди
морочлива), але коли я нарештi це вирiшив, я не мiг нею вистарчально
налюбуватися. Це була справдi благородна древнiсть, добре збережена, з
мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так доречно заповняла порожн║
мiсце пiд головною стiною i тим самим дала початок мого меблевого
устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць i мрiяти про
iцасливе майбутн║.
I приблизно до цього ж часу належить ще одна подiбна подiя, трохи
правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з працi,
то побачив перед мо║ю верандою зовсiм доброго кухонного стола, який
безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг пояснити, як вiн
сюди потрапив, нiякi мо┐ здогади не дали роз'яснення, але пiсля певного
вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосу║ться воно мене, а тому я
пiдняв стола, занiс його до передньо┐ кiмнати i поставив перед канапою. Не
знав хто був цим благородним добродi║м, але хто б вiн не був, я був йому
вдячний, бо пiсля цього засадничо я мав вже меблi сливе в повному
комплектi... I в основному був вдоволений.
Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалi. Мiй район, моя
вулиця, мо┐ сусiди i взагалi цiле оточення, атмосфера, середовище,
топографiя, кольори... Це лагiдна, довiрлива, упорядкована картина з
привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно - бронзових
барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем.
Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тодi цiла вулиця
оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз i далi,
на перехрестi вулиць, западала до стiчних отворiв. Будиночки ще так
виразно нагадували добу Вiкторi┐, забувалося, що ми на континентi Форда й
Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й
городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами,
повзучими рожами, чорнобривцями i цiлими гнiздами петунiй. I все це
старанно вирiзьблено, мовби на добрiй бронзовiй гравюрi, на тлi
широкоплечих дубiв, якi статечно i певно, мов середньовiчнi лицарi у
панцерах, заступали весь кра║вид.
Розумi║ться, гострий контраст вносили численнi "форди", "даджi",
"монархи", "моррiси" i iншi рiзнобарвнi, рiвноцiннi механiзми, якi
протягом круглих двадцяти чотирьох годин, бiгали, або стояли здовж
бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо казали
зараз на перехрестю - "етап", "спiд 25" - все це особливого шуму не
спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на пальцях, за
винятком хiба, коли сюди втискалася така базарна си-духа, як цистерна
огрiвально┐ оливи, або той робот у рудiй унiформi, зi сво║ю танкеткою,
який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести цей метушливий
форум. I це, зда║ться, було б усе.