"Улас Самчук. На тведiй землi (Укр.)" - читать интересную книгу авторазеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося,
що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi, красуються собi мiж небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклу║ться ними сам Господь Бог, а ┐х власники роскошують собi пiд ┐х благодатним покровом i покурюють люльку з "огденом". Щойно аж тепер i на власнi очi, я побачив i я переконався, що це соцiяльно - фiлософське питання вигляда║ аж не так iдилiйно. Стiни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали пiльги нi вдень, нi вночi, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що мо║ конто в "Роял-Кенедi║н" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося, як надолужити його мо┐м власним кривавим потом. О, той дах i тi ринви! I хто ┐х таких вигадав? Першим мо┐м природним вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю морочливу проблему у ┐х досвiдченi руки. I дуже до речi, на це навинувся один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим дiлом займався. Я, розумi║ться, представив йому весь мiй клопiт, вiн уважно досвiдченим оком позирнув на дах, кiлькакратно обiйшов весь будинок, вiдходив на вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумi║ться, слiдкував за кожним його магiчним рухом, мо║ серце, розумi║ться, боляче завмирало i майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом чародiя, вирiк сво║ остаточне рiшення: причина злочинного дiяння мо┐х ринв та┐ться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв мене зрозумiлу пошану до ┐┐ майстра, а разом з цим спричинила наглу панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадiйна тандита, пiзiйська вежа, кандидат на ру┐ну, i що втиснули менi його несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся я одного разу пiд його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i обвалив на себе склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив сво┐ сумнiви експертовi, на що вiн, з авторитетним виглядом, мене потiшив, що для песимiзму нема причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки рокiв, вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залиша║ться - дати новi ринви i пiднести правий бiк на пiв цаля вище. - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати. - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i зробити, як слiд... О! Сто двадцять... ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк. Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в мо┐й кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi другоряднi, тридцять рокiв задавненi справи i коли та вода свобiдно лилася стiльки часу - хай лл║ться далi, не буду ┐й перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним намiром не турбувати його бiльше. Одначе тi триклятi ринви отру┐ли весь мiй спокiй особливо, коли я вертався з нiчно┐ змiни i мусiв хоч трохи заснути; чортовi ринви, без огляду на втому, зривали мiй сон i хоч-нехоч я мусiв ними бiльше цiкавитись, нiж небезпекою атомово┐ бомби. Я виходив на оглядини, я |
|
|