"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

квапиться, сипле й сипле. Легкий, ледь помiтний вiтрець пiдносить зерна i
кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертають назад напорожньо i
зачинають новий посiв.
А сонце зовсiм запада║. Ось сповзло до довго┐, нiби двосiчний меч,
хмаринки, облило ┐┐ пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i блага║
його: "Сонце любе! Не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i
посидь, вiдпочинь..."
На полях запада║ передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по
курянiй дорозi вертають з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню,
стукiт колiс, хльоскання батога.
- Добрий вечiр, дядьку Мартине┐ А Бог на помiч!..- гукають Мартиновi
здалека. - Додому, додому час!..
Мартин зупиня║ться, обтира║ шорсткою правицею чоло.
- Дай-бо здоровля! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде - i кiнець!..
"Ах, корець, корець! - дума║ Марiя.- Коли вже вiн скiнчиться той
корець!.."
I сонце погрузло. Швидко поглибшу║ться смеркан- ня. Останнiй посiв
скiнчився. Мартин витира║ чоло i витряса║ решти зерна з мiшка. Марiя бiга║
i метушиться. Витряса║ мiхи, склада║ ┐х, чiпля║ до орчикiв шле┐. Пiдходять
спiтнiлi конi. Скорше, скорше! Кида║ться i помага║ випрягати, вклада║ на
вiз борони.
Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:
- Ти, Марi║, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..
Марiя мовчить. Слава Богу, що ┐демо. Дома у не┐ ще тисяча дiл, але вона
раз-два й полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi, вимита, вичепурена,
у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить
Марiя на вечiрню.
Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн
вже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там ┐х зiбралося. У церквi
ченцi "Свiте тихий" спiвають, а навколо церкви пiд розлоги- ми каштанами
моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.
По вечiрнi Марiя не верта║ться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а
завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.
Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве
освiченi. Марiя на всi боки озира║ться. Увiйшла до церкви, купила за
копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божо┐. Тут ясно i
сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й
лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може,
там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла
верта║ться назад.
Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивля║ться на всi боки. Надто тут
спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжко┐ працi, i, вирвавшись сюди,
полегшено зiтха║ться, i уста шепочуть трiпотливу молитву.
До кiнця вечiрнi не достояла. Яка порядна дiвчина досто┐ть до кiнця
вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На криласах перегукуються
iрмоса- ми, i Марiя не може далi. Он сто┐ть Корнi║ва сусiдка Палажка.
Марiя кивнула ┐й, i обидвi вийшли.
На сходах Корнiй. Сходи пiднiмаються i опускають- ся. Камiнь
розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться у тiнь, бо тут
зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.