"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

У дев'ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла у найми до Мартина
Заруби. Господар поряд- ний. Марiю мили, чесали, вiдкормлювали. За це
пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах,
помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.
Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при
зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вi┐. Дивляться,
задивляються, i кожний:
"О, це буде дiвка!.."
I з Марi┐ стала - о, дiвка! Не скiнчилося п'ятнадцять, як почали за нею
оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий
пiдшива║ться, але вона заб'║ться мiж дiвчат - i доберись до не┐. Грицько з
Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук... Ах, куди вже тому Гнатовi в
такому перебо┐!.. "Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса",-
пiдспiвували йому. Низького зросту i на праву ногу все-- два з половиною!
два з половиною! - виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку
колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому
подоба║ться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом
натякали.
Мартин Заруба мав двi господарки. У селi й на хуторi. На хуторi
господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю,
але дiвчина волiла хутiр вiд села. I просторо сiгiвовi. Голосом покотиш -
i розiйдеться по всiх полях. I менше також скалозубiв... Вишкiрить отi
бiлi i хi-хi!.. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть
тобi жнива, не до скалозубiв... Спини не ма║ш часу розiгнути. Мартин,
зна║те ж?.. Господар. Такi не марнують часу...
Та що Марi┐ праця? Жне, в'яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить.
Виграють отi чорнезнi, отi без- доннi... Гляне - опалить... А щоки повнi,
округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум'ям горять. Карти- на -
невгомонна, спiвоча картина.
Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне,лунко ста║ i, коли
спiва║ш, голос в'║ться i обнiма║ться з зорями. Марiя пiднiме високi груди
й виведе- Дзвенить, дзвенить ┐┐ моторна, запашна пiсня, носить- ся над
полями, чайкою в'║ться, розсипа║ться лунами дзвонотонними...
Ех, Марi║! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiва║. Часом зiпреться щось пiд
горлом, збереться жаль, i ллються вони - дiвочi, ряснi й гарячi... Але не
тому Марiя плаче, що сирота. Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на
широкому свiтi тiсно ста║, а душа вимага║ простору. Сини й дочки Мартина
по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марi┐? У них голови
великi, i Роман зна║ навiть, чого гримить i звiдки береться веселка...
Книг у них... Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень,
гiтара бренька║, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марi┐на пiсня. Куди ┐й
до Марi┐но┐. Марiя не мимрить, а спiва║. Роман намуштрував, i, каже,
просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смi║ться пiсня!..
Одно┐ недiлi у книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали
бозна про якого мурина, якого били. _Ах, коли б про сво║, про власне
розповiсти. Коли б розказати думи сво┐. Слуха║ товсту книгу, плаче,
витира║ мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга
не скупить слiв, досить вкладе- но у не┐ смутку.
- Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марi┐ не займати. Ганьбу менi
наведеш. Не вводь у грiх сироти,- говорив Романовi Мартин. Та говорив