"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простяга║ перед собою руки i тiльки
кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й
голодна
у запiчку. На довгому столi, вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить
мати. Марiя бо┐ться плакати. Мати сплять. Чого мати так довго сплять на
с'толi i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi
тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.



III

Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але
сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала - нема й нема. Поволi почала
забувати. Жила у тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i
спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути
доброю i лагiдною, а ще коли ма║ш п'ятеро крикливих ротiв. Всi хочуть
обов'язково щодня ┐сти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу
розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошла║ велику свою чуприну.
- Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? За┐дять!.. - Бiга║, рве, де
може, лата║ дiри, запиха║ роти... I тодi Марiя вiдчула сво║ сирiтство.
Чорнi м'якенькi ┐┐ кучерi довго не милися i збилися у твердий ковтун. У
них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi
шкуру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними
ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина ┐сти? Що могла ┐сти
Марiя? пла шматок чорного сухого хлiба, ┐ла недоспiлу овоч, ┐ла бараболi,
тi самi черствi, водянi, як варилися для веприка i курей. Мала великий
набубнявiлий животик.
По роковi мусила Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно ┐сти
хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам кормив даремно сироту? Марiя, слава
Богу, не слiпа i не крива. Розженеться - як вiтер, земля дуднить.
Закричить - на другому селi чути. Голосок, бодай ┐й добро було...
Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала у пелену
шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з
попiдбива- ними пальцями. Ступа║ обережно по верствi куряви дороги, пiсля
- по росi. Роса розмочу║ репини, захо- дить бруд i роз'┐да║ ┐х. Чути
гострий бiль, виступа║ чорна густа кров.
Але Марiя не зважа║ на це. Не ма║ часу зважати. Он гуска полiзла через
бгiж у чужий город. Бiжи, Марi║, скорiше за нею, бо вийде з батогом
господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того
на вигонi повно таких само Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати у
свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя -
печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикли- вий
хлопчисько, б'║ться й прозива║ться. Марiя мов- чить, часом заплаче i не
зна║, що вперед, сльози чи носа пiдтирати. Грають колдовку, i Дмитро
нiколи не вiзьме Марi┐ "колдувати". Все iнших, все не Марiю. Прикро й
боляче, iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." Марiя ж не каже
чекай, чекай. Що з того? Пiде над рiчку, порюмса║ - i знову добре. Знов
бiжить i верещить. Знову гурт, знов Марiя добива║ться сво┐х прав. Порепанi
ноженята тупотять, голос на друге село чути.