"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiдразу лягла. Не хотiла ┐сти, лежала горiлиць з вiдкритими очима, якi
байдуже дивилися в одну точку. Так пролежала тиждень. Ночами, коли дещо
засипала, схоплювалася i когось шукала коло себе. Гнат не смiв до не┐
пiдходити, не смiв показуватися на очi. Вiдверталася вiд нього, не могла
дивитися. Але вiн все-таки не вiдходив вiд не┐, не мiг покинути саму.
- Тошненько менi та нудненько менi! Що то буде з тi║ю жiнкою? Ото,
людоньки мо┐, ковтне кiлька ложок молока i за тим жи║. Порадьте що. Ми вже
не зна║мо, за що взятися! - тошнiла Одарка.
I коли тiльки змогла Марiя звестися на ноги, одразу йшла на могилки.
Там тихо й сумно. Знаходила маленьку свiжу могилку, на якiй ще не засохли
вiнки, ставала на колiна, обiймала ┐┐ i довго-довго не зводилася. Догоряв
день, насувався осiннiй вечiр, подував нетеплий вiтрець, шепотiв засохлий
лист калини. Але все то не для Марi┐. Не бачила нiчого i нiчого не
слухала. Горнулася до сиро┐ землi, яка забрала ┐┐ хлопчика, ┐┐ Романя, i
благала розiйтися, забрати до себе i маму.
- Хлопчику мiй любий! Дитино моя кохана! Де ти? Нащо ти мене покинув? А
нiч iде, темнiша║.
- Йди-но, Гнате, по не┐,- каже Одарка.Коли вже пiшла, казала, на
могилки i так довго не верта║ться. Щоб там чого не сталося.
Гнат взяв сукувату палицю i подався. На лугах зустрiв Марiю. Верталася
i ледве тягнула ноги. Темно.
- Марi║! Прийшов за тобою,- каже Гнат.
- Чого? Чого ти прийшов?
Гнат не знав, що сказати, але те "чого ти прийшов" було для нього таким
болючим, що хотiлося ревти. Мовчали. Що говорити? Почував себе ображеним i
вiдкиненим. Не любить вона його, не ма║ серця. Не чу║. Вона хоче заповнити
свою порожнечу в серцi. Заповнила дитиною, а тепер знов порожнеча. Гнат
починав це розумiти i тяжко страждав.



XII

В той час Марiя була вже вагiтна вдруге. За пiвроку родилася нежива
дитина. Але ця подiя не так доткнула ┐┐, як минула. Саме тодi прийшов на
вiдпустку Корнiй. Марiя була блiда i неприваблива. Корнiй, хоч жив
недалеко, нiколи не зустрiвся з нею. Раз тiльки бачила його в церквi.
Високий, барчистий, мiцний виголений червоний карк. У Марi┐ темнiло в очах
i млiли ноги. Слiдкувала за кожним його рухом. Сто┐ть непорушне, як мур.
Одягнений пишно, чисто, у правiй руцi кашкет без дашка зо стрiчкою. На
стрiчцi напис i двi котвицi на кiнцях. Додому вертався вiн з молоденькою
сусiдкою, дiвчинкою Ганною. Жарту║, смi║ться. Марiя оддалiк йде за ними.
┐й хочеться гукнути, щоб зупинився. Яке вiн ма║ право так нехтувати нею?
Зда║ться, оглянувся. Помiтив? Нi? Не мiг не помiтити. Не голка ж вона, а
Марiя. Колись мiж тисячами помiчав. Йде, жарту║, смi║ться. Нi, нi! Це вiн
не навмисне. Не може ж людина такою жорстокою бути. Вiн ось пройдеться,
роздума║ i оглянеться. Напевно оглянеться. Йдуть, йдуть, йдуть. Копанки,
перелаз. Стежки розходяться. Просто стежка для Корнiя i Марi┐. Налiво для
Ганни. Туди колись i Марiя ходила. Так само повертала налiво. А куди ж
Корнiй? Корнiю! А ти ж куди? Тобi ж направо. Нi, нi! Вiн, видно, забув, де