"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рiвно лампадка.
Увiйшов з темнувато┐ кухнi до свiтлицi Гнат, глянув на стiл, зробив
кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на стiльцi,
сховав у них обличчя, i вирвалися ридання, ридання. Вони подiбнi на рев
худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а з вiддуто┐ кишенi
його одягу виглядали пляшечка лiкiв, велика булка i цукорки.
Марiя сидить на покутi маняком. Не ворушилася, не плакала. Свiтло
свiчок пада║ на ┐┐ безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди, пора║ться
у чистiй, бiлiй з виложеним комiром, сорочцi баба Улита, i невеличкий
дядько - сусiд однотонно чита║ з псалтиря:
"На руках возьмуть тя н║приткн║шi о кам║нь ногу твою... Плач i риданiя
слишу, о Господи, вонмi мол║нiю мо║му..."
Одарка потиху витира║ сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать. Гнат
довго стояв навколiшках перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок,
настав день.
У шопi столярi ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять,
печуть. Михайло по┐хав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний хор, у
всiх церквах на подзвiння i покликати попа. Похорон призначено на
пополуднi.
Почали сходитись люди. При┐хав пiп з дияконом, посходилися хористи. В
хатi всi не вмiстяться, тому панахида вiдправиться надворi. День сонячний,
лагiд- ний. З розлогого, що пiд вiкном, горiха поволi спадають широкi
листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марi┐ i жiнок. Наприкiнцi
священик сказав:
- Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд нас життя,
яке ледь торкнулося мирсько┐ су║ти. Тяжко i сумно ста║ на душi, сумно, бо
вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка тiльки розквiтала до життя. Але
Господь Бог у великiй сво┐й мудростi створив наш мир так, що коли ми
уважнiше приглянемося його творiнню, не знайдемо смiливостi перечити його
великiй волi. Все, що ста║ з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми можемо
плакати, можемо ламати з розпуки руки, але воля Всевишнього ║ неухильна...
Певно, так ║ лiпше. Так хоче найвища воля. I, звертаючись до Марi┐,
промовив:
- Сестро┐ Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого первенця. Але
пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого,
який всiм людям кинув слова: "Прийдiте до мене, всi страждаючi i
обремененi, i аз упокою ви". Його розп'яли за це. I пригадай велику Матiр,
яка день i нiч стояла пiд хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смертi.
Пригадай ┐┐ велику мужнiсть, попроси у Не┐ сили пережити тво║ горе i
видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша зо всiх матерiв...
Марiя пада║ навколiшки, здiйма║ руки до неба i вголос молиться:
- Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi
мою любов, мою радiсть, мо║ щастя! О Боже, Боже!
Люди нiмiли. Небо незрушно спокiйне, сонце свiтило, не виявляючи
найменшо┐ змiни. Марiю пiдня- ли, бо похiд ма║ рушити. Дiвчата пiднiмали
заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку домовинку. Згуки "Вiчно┐
пам'ятi" носилися ще в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через городи i
сади просто в долину.
Назад Марiя не могла i не бажала вертатися. Хотiла зостатися там, коло
могилки, ┐┐ забрали силою i вiдвезли кiньми додому. При┐хала i, знеможена,