"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

справжнiх дорогих коралiв. Сама свiжа, пишна, натхненна. Очi невинно
спущенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй.
Перед нею, на великому талiрi, перев'язанi стрiчкою чоботи. Марiя
дивиться хвилину на них. Гостi замовкають. Робиться зовсiм тихо, i,
пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом почина║:
Ото тi┐ чоботи, що зять дав, А за тi┐ чоботи дочку взяв.., Чоботи,
чоботи ви мо┐, Наробили клопоту ви менi...
Марiя спiва║, а голос ┐┐ плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат
дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Зда║ться, що це янгол злетiв з
небес, сiв у нього за столом i виспiву║ тужливу, але чарiвну пiсню.
Пiдiйти до не┐, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi.
- От так дiстав жiночку! - говорили сусiди. - Така кривинда, а таку
пiдчепив кралю. Га!..
А гостi ще довго бавилися, пили та ┐ли. Вигравали музики. Парубки
добивали сво┐ гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося,
хата не видержить, що стiни рухнуть.
Навiть Марiя дещо розвеселилася, ┐┐ брали до танцю. Здебiльша
вiдмовлялася. Вiн не танцю║, так i вона не повинна танцювати. Мусить
звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася з ним. Вiн радiв i
бiгав мов навiжений. Йшли разом до комори, розглядали та упорядковували
сво┐ подарунки: хустки, спiдницi, полотно... Дiстали, хвалити Бога,
досить. Хватить на кiлька рокiв. I Марiя поволi втихомирю║ться. Для не┐
почина║ться нове життя, i треба з цим помиритись...
Буденнi днi. "Коли б хоч,- дума║ Марiя, - менше зо мною сидiв. Нiчого
не говорить, сидить i дивиться посоловiлими очима. _Ах, нащо вiн так
любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагальне любив. Завше коло
тебе, завше: "Може, хоч те? Може, се? Чи не потребу║ш на нову спiдницю?"
Скiльки не по┐де до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Догляда║, як
малу дитину".
Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня ходив до шкiльно┐
книгозбiрнi i вечорами та святочними днями перечитав ┐й чимало всячини.
Часом траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися. Гнат мусив
постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане, радiла чи плакала
разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка.
Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не буде сама.
Тепер ма║ хоч про що думати. Родиться таке манюсiньке крикливе с
створiннячко. То буде хлопчик, обов'язково хлопчик. Назве його Романом. Це
iм'я давно подобалося Марi┐.
Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i не цуралася
працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка багато домашньо┐
роботи спихнула на Марiю, i та сумлiнно i справно виконувала сво┐
обов'язки.
Родився у Марi┐ дiйсно хлопчик, i назвала його таки Романом. Це було
великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся за Марiю, хотiв ┐хати
бозна-куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо, i то без лiкаря. Марiя
родила опецькуватого хлопчиська, який вере- щав на цiлу хату. Прикликали
бабу Улиту, i та зав'язала новонародженому пупок. Коли Марiя кор- мила
дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над маленьким чоловiчком, який
ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього.
Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим кумом взяла Марiя Мартинового