"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сват садовлять молоду на подушку. Мiцно щiпила вона на головi руки,
боронить свою заплетену косу. Сват розрива║ руки, розплуту║ безлiч
навмисне нав'язаних косникiв, якi посплiталися твердими вузликами.
- Ах, чого, чого, Марi║, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте
┐┐, одягайте ┐┐. Благословiте, тату, благословiте, мамо! Раз, другий i
третiй! - Хай вас, дiтоньки. Бог благословить раз, другий i третiй!
Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу по┐хати та
купити паристi. Один образ - мати Божа Молошна, другий - Iсус Христос,
менший розмiром, а це недобрий знак. Сусiди потиху шепотiли. Нi, нi,
сусiдко, як не кажiть, а це не ║ добре.
Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали:
- Вiдчинилися ворота, ┐де до шлюбу ойрота...
Марiя в ще бiльшi сльози... Гнатовi тремтять уста, але стриму║ться. Не
личить йому ревiти, i несила втриматися. Пiсня нiби про нього навмисно
зложена. I матiнка не бачить, i батенько не чу║... На шлюб виряджають чужi
людоньки, а коники ши┐ гнуть, i дружечки спiвають.
Домаха обходить пiдводи молодих i обсипа║ ┐х зерном, намоченим у
свяченiй водi. Ворота вiдчинилися - вйо! Рвонули конi, Гната повезли
попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо ┐дуть.
Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки опущенi тремтячi вi┐ та
брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона... Гнат сухий i
суворий. Обо║ тримають восковi свiчки.
- I ти, невiсто, нарица║ма Марiя, будеш лi вiрною мужу сво║му Iгнатiю?
- пита║ священик.
Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося - так.
Свiчки горiли рiвно, нi одна не згасла. Коли вiдходила молода, як
годиться, зачiпала ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла його до
порога - щоб щастя не лишилося стояти.
А вiд шлюбу вже ┐хали разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька разiв дорогою
перепиняли ┐х снопом жита, хлiбом та сiллю. Гнат брав на вiз снопа i
частував горiлкою перепинщикiв. Дома у Домахи зустрiли молодих святими
образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи та руки батькiв,
входили до хати i одразу за стiл, бо вiд самого рання нiчого не ┐ли. Не
годиться ж перед шлюбом ┐сти.
У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало гостей.
Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та урочисто, але з часом, коли
вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй швидко мiня║ться. Загомонiли,
заспiвали. Музики в цей час надворi для парубкiв та дiвчат грають. Там,
чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом мiж старими
бути.
Марiя сумна, ┐ла мало, не пила зовсiм. Гнат як мiг припрошував,
пiдкладав ┐й, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як дитину.
Але вона все-таки сумна. Думала весь час за Корнiя. В душi чула неспокiй.
Здавалося, страшний вчинила грiх. Боялася кари за зламану присягу бути
вiрною до смертi. Але де ж вiн? Пiшов i нiби у воду канув. Де вiн?
В очах картини i картини. Як побачила його того вечора, як обняв ┐┐,
смiливо, певно обняв... Його блискучi синi очi, його кучерi...
- Ах, Боже, Боже! - вирива║ться тяжке зiтхання.
- Що тобi, Марi║? Чого сумна? ┐ж, люба┐ Вiзьми ось цей кусник... Нi,
ось цей... Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив'яночка яка солодка,