"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Де то волочився? - пита║ вона.
-_ Та де ж... Отак... Сюди-туди...
- Добре менi сюди-туди." Дума║ш, не знаю? За Ганною волочишся?
Гнат не стерпить брехнi.
- Брехня! - твердо й рiшуче заперечив.- Нiколи з Ганною нiчого не
мав!..
- А нащо ж ляпають язиками?
- Коли б знав хто, ой, Марi║!..- урвав i замовчав. По хвилинцi: -
Слухай, Марi║! Не можу так далi... Або - або... Кажи.
Засмiялася. Не розумi║, мовляв. А розумi║, капосна, гаразд.
- Будеш, Марi║, мо║ю? Будеш? Або ж...
- Або ж що?..
- Побачиш - що. Це, Марi║, не жарт! Не можу далi терпiти цього...
- Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бiйсь, почу║, то з хати вижене.
Ла║ мене, нi? О, напевно... Знаю сама, люди гуторять...
- Ти скажи менi лиш слово...
Перебила.
- Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить:_ - Голубчику. А
бери мене... А приходь! Це може лиш твоя Ганна... Таж парубок... Але ходiм
до хати._ Холодно,..
Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав'язала._
- Це, чу║ш, вiд не┐. Це вона... То зна║ш, як то ║... Дiвча молоде,
дурне. Добре воно, але ще молоде... Пруча║ться, соромиться... А ти не
цурайся. Не цурайся... Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi. Взяла ┐┐
до себе... Заходь!
Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його через сад. Хотiв
постояти, та холоднеча.



IX

А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чека║. Ночi! Ох ви, дiвочi ночi!
Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чу║ш ти? Не чу║ш i не бачиш! Гуля║ш
у далеких краях, забув, перестав навiк думати. Днi, тижнi i мiсяцi - i хоч
би один листочок. Не поспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич.
А дiвчата-цокотухи вже давно по селi виспiвують:
"А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла замiж,
Гнатуня чекала..." Марiя чу║ спiви, i вида║ться ┐й, що ┐┐ ховають, що
виряджають на смерть.
Вiдгуляли бучнi заручини. Михайло та Одарка, як старшi, пiшли на
оглядини.
- То, чу║те, куманю, якi там оглядини. Що там у сироти оглядати? Але
вперся. Що не робили, що не говорили... Де там... Нi й нi! Хоч ти йому,
людоньки, кiл на головi теши. Ну хай. Не менi, а собi бере!..- гуторила на
вулицi Одарка.
Але на заручинах, коли при┐хав сам Мартин, коли на стiл поставили i
слив'яночки, i вишнiвочки, та коли варенички пiдсмаженi подали, та
ковбаска запахла. О, тодi Одарка iншо┐ заспiвала. Пiдпила, загомонiла:
- То, чу║те, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куди... А я,