"Улас Самчук. Mapiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Хiба що цей гай i цей перелаз знатиме, - каже вiн з жалем.
- Ти, Гнате, дивний. I нащо ти купу║ш? Що з того?
- Нiчого. Отак собi. Дума║ш, дай пiду i куплю. А для кого? Ну ж, для
кого купити? Дiвчини не ма║ш, матерi не ма║ш. Кому? Марi┐, пiдказу║ думка.
У не┐ такi очi й такi брови... Купи ┐й. За тi очi, за брови. Подякуй ┐┐ за
них. Ну й купив...
- Дивний ти...
- I я так кажу, та не вiрять. Коли б ти заспiвала пiснi, а я послухав,
i бiльше нiчого не бажаю собi...
Марiя заспiва║ йому пiснi. Чому б не заспiвати. Пiднiма║ груди - i
"Летить галка через балку" виво- дить.
Гнат слуха║.
- Дивлюся на тебе, Марi║, i ста║ страшно. Страш- но за твою таку красу.
Тобi треба сидiти в свiтлицi, накинути царську одiж i бути чи║юсь царицею.
Нi, нi... Тобi тiльки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пiсня яка,
яка пiсня!
- Не говори так,- сердиться Марiя.- Втечу - i не побачиш бiльше. Чого
ти хочеш?
- Нiчого, нiчого, зовсiм нiчого, Марi║. Хочу лиш дивитися, й бiльше
нiчого.
- А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цiлими днями.
- Добре, що хоч так казали. Добре, коли що- небудь кажуть. Гiрше, коли
мовчать.
Непомiтно переда║ коралi. Марiя бере, перелива║ в очах i не в станi
розлучитися з ними.
- _Ой Гнате┐ Прошу тебе. Не приходь i не купуй нiчого. _Не можу...
Але наступного разу Гнат в iншому мiсцi зустрiча║ Марiю i розгорта║
перед нею шовкову хустку. Марiя не хоче дивитися. Марiя тiка║. Гнат мусить
догнати i силою за пояс заткнути хустку. Марiя сердитися бажа║ i не ма║
сили сердитися. Свариться на нього, а вiн сто┐ть собi, дивиться i сумно
посмiха║ться.
Той посмiх, о, той посмiх! Марiя мало не плаче. Ну що з тi║ю хусткою?
Ну куди ┐┐? Вiдкинути? А як вiдкинеш, коли вона шовкова i коли так при║мно
на не┐ дивитися. Не вiдкине. Не ма║ сили. Трима║ в руках i:
- пй-богу, Гнате, коли ти менi ще принесеш яку ганчiрку, в болото
викину!..
А Гнат посмiха║ться. "Ну, як то буде ганчiрка",- дума║.
- _Ну й чого ти так посмiха║шся? Чого ти сто┐ш?
- Дозволь менi, Марi║, посмiхатися й постояти,- спокiйно говорить.
- Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я
ж не можу! Чого ти вiд мене хочеш?
- Нiчого, Марi║, - посмiха║ться.
Марiя бiжить стежкою пiд гору, землi не чу║. Мороз не мороз, щоки
однаково горять. Серце чiтко й свавiльно б'║ться. "Боже мiй, Боже мiй!
Коли б'вiн хоч листа написав. Хоч би одного листа. Корнiю, далекий Корнiю!
Почуй мене!"
- Що з тобою? - пита║ Домаха.
- Ах, що зi мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрiзь, де
не стань,вiн, вiн i вiн... Домаха хита║ головою.
- А господар вiн, чу║ш, добрий. Через плач з Марi┐ рветься: