"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Музики рiзнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан.
Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вiкнах шибки. Пiт облива║
чоло, залива║ очi. Поля! Тiсно тут! Пiсня рветься й розносить хату. Повно
нас. Скрiзь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивiться. Дiвчина,
яка попала б пiд руку, пiдхоплювалася й фургалом вертiлася у повiтрi. I
чим мiцнiше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес,
глодав скрипаковi струни, тим буйнiшав танок, тим скаженiше виробляли
парубоцькi ноги.
Танцювали ми, танцювали всi легiнi й дiвчата, лиш Марiйка стояла
затиснута в самий кут i сумно дивилася. Нашi тепер музики й наш танець.
Легiнi, мов жеребцi, реготали, а дiвчата вивiвкували й шалено витуптували
ногами.
Дивляться на це Манiвчуки й буряться. Нiяково переривати гульню. Звичай
такого не каже, але й дивитися. як твiй ворог у тво┐й хатi перед очима
гуля║ й тiшиться,- не можна. Хто б видержав таке. Старший з них уста║ i
виходить. Метке Павлове око помiтило це. Помiтив це i Юра, бо вже про все
догадався. Але вони гуляють далi. Душно й кожухи злiзли наопашки. Музики
дiстали ще таляра й чарку - заохоченi тнуть.
- Ей, брати мо┐, соколи! - гука║ Павло. - Погуля║мо, чарку вип║мо за
здоровля, бо тiльки й ма║мо нашого. Умреш i згни║ш, а втiха iншим
лишиться. Ай, дiвчата, зозулята! Котора полюбить, приголубить - озолочу,
замилую! Гей!.. - в цей час котрийсь iз легiнiв сiпнув його за полу...
Оглянувся - Тулайдан Гнат з Ясiня.
- Ходи-но, бра, сюди, - i потяг Павла взад. Вiн продерся через натовп,
щось там з легiнями порадився, за хвилину покликав Юру i мене.
- Зда║ться, брати, що нам хочуть тут помяти трохи ребра. Шепни, Дми,
кому треба, а я пiду гуляти далi. Та буками запасiться..
Хлопцi, що з нами прийшли, обурилися. - Як! Що значить? Коли гуляти, то
всiм гуляти. Нате й весiлля. Цокани гостi в нас, не дамо ┐х.
Це все в темних сiнях. Бачимо, один за другим смикнули Манiвчуки
надвiр. Чу║мо, за стiною шепчуть i мабудь чарку пють. Видно Манiвчук
часту║. Через хвилину з ревом протиснувся з двору до хати якийсь
легiниско. Здоровий. Реве, як бугай.
- Гей, хто тут зайвий з Угорщини, давай дорогу!
В наш город стрiля║. Але .Павло нiби й не до нього. Легiнь улiз до
хати, реве, смика║ться до Павла, нiби ненароком пхнув на нього дiвчину.
Павло терпiв, терпiв i раптом - брязь легiня в пику.
Удар був меткий i щирий, легiнь поточився й клякнув додолу. Навiть
скрикнути не встиг. За нього хтось на цiлу губу ревнув: гвавт! Цокани
розбиваються!
Захвилювався натовп. Манiвчуки ввiгналися до хати, за ними гурт легiнiв
Повiнню хлинули й нашi легiнi.
Павло вiдступив набiк, зцiпив пястуки, випнув груди. - Ану, кому життя
обридло! Пiдступай! - Лютий, увесь тремтить, обличчя - жар. Всi легiнi
самi вiд себе на два табори розсипалися. Ми не чекали нападу. Раз, раз!
Репiт, брязкiт битого посуду та вiкон. Оджоги, коцюби, макогони - все
пiшло в хiд. Згасло свiтло. Хтось вже через вiкно вилетiв i там на цiле
горло репету║.
Хатнiй бiй йшов непомiтно, та хтось заревiв, нiби його душили. Блиснуло
знов свiтло й усi побачили старого Манiвчука в обiймах Павла. Мiцнi були