"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Марiйко, бо, ┐й Богу, розiбю! Геть менi з очей, погана ти, дiвко!
Зупинився, - Щ-ш-ш-фф-i-i! Шумить, шумить! Послухав i пiшов. Треба все
таки йти. Так, так, треба йти!
Прийшов, залiз на оборiг i до рана очей не сплющив.
- Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! - журилася мати.
Тому й покликав нас Павло до Ворохти. Завтра Друга Пречиста. Година
прояснилася, днi теплi, соняшнi. Першi дотики осенi торкнулися гiр i
лiсiв, а листя бучини загорiлося й зрiдка починало капати до долу.
Того дня одягнули ми найкращi сорочки, найновiшi кожухи, найпишнiше
заквiтчали кресанi. Нашi капчури й з жовто┐ шкури постоли, чистi,
новенькi, лишень поскрипують. Кожний за черес тесака заткнув i набив
грiшми. I коли сонце торкнулося верхiв смерек на грунi Цапок - вийшли.
Йшли через Бубне старим пла║м Просмиком. За двi годинi в Ворохтi. За
той час почало смеркати. Крiм Павла, ми зовсiм не знали, що йдемо на
весiлля. На вулицi зустрiли мiсцевого легiня Iвана.
- Куди молодцi, Цокани? - а з кишенi його видно. пляшку з горiлкою.
Чу║мо, в вас тут цимбали бренять. А де музика - там i ми. А до корчми б
нам не зайти?
- Якого дiдька до коршми? - i витяга║ пляшку.-Зайдемо до мене й усе.
Будьте спокiйнi! Набез┐вно голоднi не вийдете.
- Але Цокани впорожнi не вмiють у гостi ходити. Скоч, Дми.... та захопи
по однiй. Але чогось порядного,- каже Юра.
- Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, - пiддобрив Павло.
Я скочив i захопив по однiй. У Йвана застав уже повну хату. Два газди,
дiвчина, горбата бабуся, на печi столiтнiй дiдуган покашлю║. Легiнi за
столом, на ньому закуска й вiдiткнена пляшка. Присiв i я, закружляла
чарка. Випили, що було й розгорiлися.
- Е, - зiрвався Павло. - Братя Цокани не так гуляють. Ще по однiй!
Дехто почав перечити.
- Плювати. Ще по однiй! Стiй усi тут, а я миттю вернуся. - I вiн зник.
За хвилину дiйсно вернувся й тiчбу парубкiв привiв з собою. На стiл цiлу
батерiю пляшок виставив, хлопцi муром навколо засiли й пiшло.
- Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти коханi! Пиймо, поки п║ться! А пiсля
всi на весiлля.
Лл║ Павло, лл║ й часту║. Навiть горбата бабуся закукурiкала й ходором
по хатi пiшла. Дiд з печi зсунувся й ногами столiтнiми засукав. Коли б
мертвi були й тi б устали. У кожного кров заграла, заспiвали, обнялися й
потягнулися на весiлля.
Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде й що його чека║. Попали на
весiлля до Манiвчукового свояка. Всi три брати тут зi сво┐м крамом. Мусить
десь i Марiйка бути.
Увiйшли до хати, гостi всi розступилися. Ми кресанi з голiв i добрим
вечором, як годиться, вiта║мося. За трьома столами повно набито. Столи вiд
потрав гнуться. На запiчку цимбалiсти й скрипак.
Павло обвiв поглядом хату. Зна║, кого шука║. Але ┐┐ якраз не було. Десь
мабуть вийшла. Та за хвилину й вона метелицею злетiла. Тонка, струнка,
в║ться й дрiжить, мов напнута струна. Павло ще бiльше ожив. Очi горять.
мечуть. Пiдiйшов до музик i цiлого кладе таляра.
- Заграйте нам, але шпарко┐. Що б усiм люциперам у пеклi занудило. Aнy,
скрипачу, рiзни!