"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

меткий. У вiсiмнадцять лiт вiн уже гонив дараби з найнебезпечнiшо┐ гатi на
Сухому. к це мiж Говерлею й Заногою. Потiк Сухий стрiмкий, камянистий, з
багатьма небезпечними зворотами.
Звичайно в понедiлок на свiтанку Павло набирав до тайстри солонини,
хлiба. Мати при тому тошнiла й зiдхала: - Сокотися, сину !..
- Не бiйтеся, не вперше. - I вiдходив.
Два днi вязали дараби, готовилися до спусту. У середу рано пускалася
вода. Бурхливим дужим поривом, мов зграя лютих звiрiв, виривалася з гатi
вода. Дзвенiло камiння, зеленава, кристально чиста рiдина стрiмголов
летiла вниз, оздоблена пiнними квiтами.
Керманичi, тiсно обтягнутi чересами, в пiдковах плигають на дарабу.
Старший ста║ в керми. Його ж рука тiсно трима║ опанчу. Зiр скерований
уперiд i, хай би валилися гори, не смi║ зиркнути всторону.
Коли Павло брав у руки опанчу й затискав ┐┐ в сво┐х долонях, коли
волохатi, дужi груди напиналися й гострий зiр скерувався вперед - гарним,
пишним був вiн створiнням. Чуприну патла║ вiтер, обличчя бронзове й
загартоване, мов лезо меча.
- Раз!.. Два!... Триии!... Дараба входить у струм потоку й тiльки
пiдхоплять ┐┐ пружнi хвилi, як миттю, мов стрiла. Щеза║ з очей у гущавинi
струнких смерек.
Валуни, водоспади, закручi. Рве й пiниться потiк, ревом реве, люто
налiтав на пороги й, розбившися на лiч бризок, хльостко сипле ними в очi
керiвникiв.
По двох роках вправ Павло сам вже гонив дараби. Це рiдко хто за такий
час привчиться. Дараби йшли з Ясiня й Богдана до Бичкова, там звязувалися
в бокори, мiнялися люде, якi вже провадили далi до Барi║ва. З Бичкова,
обтяженi гостинцями, верталися керманичi до дому. Несли з собою "кадило"
вiд молi, стракатi шовковi хустки для жiнок, крисанi та всяке таке.
За той час здобув Павло славу, як одважний керманич, добрий бо║ць i
сильний непереможний борець. Його бачили на всiх гулянках, весiллях. Брав
дiвчину, яку хотiв, i шов, куди забажалося. Через гору до Жабя, Яблiнного,
Ворохти, - у двох з Юрою, озбро║нi тесаками в чересах, вiдправлялися на
цiлу нiч. Але ранок мусiв застати ┐х дома. Старий наш спусту не давав. Око
мав гостре, та й пястуки нiчого собi. У нас незрушно панували послух та
пошана для старих. Матiр поважали, а батька боялися.
Юра став рекрутом i цi║┐ осенi мав нарокувати. Павло вернувся з плавби,
мав кiлька талярiв i на диво розгулявся. Нiколи його не бачили таким.
- Чи не загуляти б нам нинi, браття? - каже Павло. Було перед святом,
кличе до Ворохти.
- Чому до Ворохти? Хiба тут нема║ де загуляти? Юра дивиться й смi║ться.
- Гуляй, гуляй, Павле! Мама спитають за грошi.
Павло махнув рукою. - Не журися. Пiдемо, а ти, Дмитре, також з нами.
Досить тобi по запiчках сидiти.
Менi ця справа подобалася. Пiдемо. Чому б дiйсно не пiти Юра також
завагався. Пiсля довiдалися, що Павло не даремно нас туди тягнув.
Перед парою тижнiв Павло загуляв. До корчми зiйшлися легiнi та дiвчата,
наняли музику, випили. Грошi Павло мав i захотiв себе показати. Полилося
вино. Музики дiстали таляра й грали безупинно. Павло був першим танцюрою.
Як тупне, як рикне коломийку, як присяде - ходором йде корчма, iскри
летять. А попаде до рук дiвчину, до землi не допустить. На руках носив.