"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iнше. Одвернулася й очi залилися сльозами.
Павло постояв ще хвилину, повернувся знов i йде. Твердими, знаними
Марiйцi кроками, смiливо пiдходить. Одягнений у сiрий вiйськовий одяг,
який щiльно приставав до його дужого тiла.
- Ви ж куди, сороки? - байдуже, не випускаючи з рота люльки, пита║:-
Декунки драпати? - i усмiхнувся.
Так нiби мiж ним i Марiйкою нiчого не було. Марiйка слова не вимовить.
Дух ┐й забива║. Почервонiла, очi в сльозах. Не видержала, одвернула голову
й сльози рясно, рясно посипалися,
- Чого ж ти, дурна?- каже Павло.- Нiяково тут ревiти. Ви де, на Гропi
ночуватимете?
- Напевне не зна║мо, - каже Яринка, - та мабуть там.
Всi обернулися й дивляться на Павла й Марiйку. Йому нiяково тут стояти.
Обернувся й пiшов на сво║ мiсце. Бiльше анi не глянув на дiвчат. Робiтники
також скоро вiдiйшли. Вони ввесь час пiднiмалися на гору, навпростець до
полонини Гропи. Марiйка плакала.
- Не плач, дурна, не плач! - умовля║ Яринка.- За ними побивайся, а вони
он якi. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину вiдверта║, ┐й Богу, я
б за таким нiколи й не подумала б плакати. Що ти замiж вийшла... Дурна.
Нiчого йому дутися. Як присилували, то мусiла. З одного боку один, з
другого другий. Великi, дужi й мають над тобою право. Ет...
- Та я добре знаю, що вiн не такий. Вiн не ║ злий, вiн добрий. Боляче
йому!.. - Вона плакала голосно й хлипала мов дитина. Пригадалося як вiн
цiлував ┐й руки, як хухав на них, як сво║ю гуглею ноги ┐й укривав, як
носив на руках. Нi, вона напевно зна║, що тодi робив вiн це вiд, серця,
щиро, що над усе кохав ┐┐. Шкода ┐й, що все то так знiвечилось. I не винна
тут, анi вона, анi вiн. Винно тут щось зовсiм iнше, але. Що - цього не
освiдомила.
Поки вилiзли на полонину, почало смеркати. Роботи вже не починали.
Робiтницi отаборювалися по колибах. А що для всiх бракнуло мiсця, то
половина мусiла вiдiйти на Кузн║ску. Марiйка з Яринкою лишилися тут.
Яринка вмовляла йти туди. Але Марiйка вперлася й не пiшла. Слабенька
iскорка надi┐ ще жеврiла в ┐┐ намученому серцi. I вона не помилилася.
Вночi прийшов Павло й ще двох воякiв. Не дурно ж вiн питав, де
ночуватимуть. Яринка це розумiла також, ал║ й дiвоча свобiдна натура
хотiла подражнити й покарати того нечемного чоловiчиська. Але радостi для
Марiйки мало було. Вона горнулася до Павла, обвивалася хвилиною навколо
нього, цiлувала палко й пристрасно. А вiн грубий та байдужий. Правда,
тепло ┐й було з ним. Рука ┐┐ обвила його мiцний карк. Поверне вiн голову й
вона чу║, як гра║ пiд рукою його твердий муксул. Брав ┐┐ владно,
свавiльно, нiби щось, що йому безперечно й самозрозумiле належить. А вона
анi не думала противитися. Вона ще боялася, що не догодить йому, що вiн
буде незадоволений, що не забуде, не подару║. Адже ж перший раз вона
належала не йому, а комусь iншому, ненависному його вороговi.
Так. Вiн не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотiв. Згадка про
те, як нiкчемно розбилися впещенi його мрi┐ про тиху, теплу хатинку, про
солодощi першо┐ ночi, бурила його лють. Хотiлося на комусь помститися, але
на кому? Метався на нiй, хоч розумiв, що ┐┐ вина тут найменша. Серед ночi
зненацька встав i, навiть не попращавшися, пiшов. Не мiг придушити все
нових, скажених напливiв лютi. Забрав з собою все тепло й щастя Марiйчине.