"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

напрямку сходу.
Пла║м, що веде на Бубне до гряницi, з рискалями на плечах пiднiма║ться
юрба робiтникiв. Бруднi, обiдранi, в розкислих, якi ледь тримаються на
ногах, постолах. Переважно молоденькi дiвчата й молодицi. Вони несуть у
сво┐х тайстрах по кусневi мелайного хлiба, а деяка ма║ до того шматок
солонини чи сира.
Йдуть понуро, мовчки. Кожне дума║ свою невеселу думу. Хлеще дощ, всяка║
через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тiло.
- А ти, Марiйко, зна║ш, що Павло ║ в Ясiню? - Це пита║ ┐┐ Яринка.
Остання вже не служить у попа. Нехай йому бiс. Не хоче дальше в нього
бути. Краще вже ходити "до декункiв".
Марiйка мовчить. Чорнi ┐┐ очицi глибоко сховались пiд чоло. Опалi щiчки
зраджують поволi свiжiсть i молодiсть. Повипинанi вилицi, на котрих не
змито бруд, мокрi вiд дощу й подiбнi на бараболини. - Умру. - Каже вона по
часi. - Боже, Боже! Як то мало того щастя на життi.
- Хм! - дода║ Яринка й мовчить. Мовчить i Марiйка. Нiчого казати.
Хотiлося б, та дарма. Краще промовчати.
- Ууу, яка студiнь, - вирвалося в дiвчини й вона хова║ пограбiлi кулаки
в поли мокрого петека.
Ступ за ступом пiднiмаються вгору, вiтер ще рiзкiший, де туман зовсiм
густий. Тут не ростуть .навiть дерева. Свiт Божий сховався й не видно
його, дарма що так високо.
Починають працю. Земля камяна й не легко пiдда║ться рискалям. Довбають
поволi камiнь, роблять ямки, вояки закладають динамiт. Гууух! Стовп диму,
камiнь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопцi плетуть плотики
й обставляють ними стiни.
По обiдi ватага робiтникiв переводиться на друге мiсце пiд Говерлю на
Козн║ску. к це не близько. Пiшли. Зiйшли в низ, пройшли попри залiзницю,
мiст, хату лiсничого.
Минули лiсничiвню. йшли далi на гору по Сухому. Тут лiс. Чорний,
густий, смереки - свiчi високi. Навiть теплiше тут. Вiтер гаса║ собi по
верхах, але в низу тихо.
Поволi пiднялися до загати. Тут працюють вояки. Саме вiдпочинок,
закурюють. Робiтники й собi зупинилися. Проводирi сапери пiшли до воякiв,
а решта, хто де мiг, поприклякав до землi хоч трошки вiдпочити.
Гарно тут. Рiвненька поверхня гатi морщиться пiд легким подувом вiтру.
Кiлька букiв ронять сво┐ золотавi листочки й вони трiпотливо стеляться по
зеленаво-блакитнiй водi. Глибока тиша, тiльки де-не-де в лiсi поцокують
сокири та шумить потiк Сухий... Вище в горi полонина Занога, а далi
Говерли, але ┐х тепер за туманом не видно...
- Марi.... Марi! Ади, тамка-о Павло! Видиш? - кинулася Яринка до
Марiйки й схопила ┐┐ за руку.- Та де? - несмiло пита║, хоч сама бачить
його.
- Та онде-о! - Ади, той високий у "мантлi!"... Павле, Павле! - голосно
загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очi заграли. Марiйчине серце
забилося гостро й нагальне.
Павло оглянувся, побачив жiнок i знов обернувся. Вiн курив свою люльку
й спокiйно розмовляв з якимсь вояком.
- Боже мiй! Марiйко! Та вiн нас анi не впiзнав - злякано шепче Яринка.
Але Марiйка мовчить. Вона не зна║, чи впiзнав чи нi, та серце ┐┐ чу║ щось