"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiсля сво║┐ поразки все таки не здався й уперто домагався свого. Павло
кипiв вiд лютi. Ходив чорний, мов градова хмара. З кожним днем зростала
його лють i всi були переконанi, що не вийде це на добре. Мати ввесь час
тiльки тошнiла. Раз пробувала вона поговорити зо сво┐м "старим", - пiди,
мовляв, до нього та поговори. Не звiрюка вiн, зрозумi║. Дочка його нiщо
вже такого, але коли той за нею так упада║, що робити. Та й поле його коло
нашого. Господар з нього не останнiй.
- Щоб я до нього йшов? До Манiвчука? Чи ти не з┐хала часом з глузду?
Хай я умру, хай мо┐ дiти згинуть, а до нього не пiду. А той перешумить i
забуде. Такий здоровенний вигнався, а такий дурний. Заманулося йому. Та я
б на не┐, коли не хоче, сто разiв наплював. Тiльки свiту, що в вiкнi, чи
що?
- Та вона ж його хоче. Вона он бiга║, як дурна. Все той дурний старий.
- Ну й чортяка з ним. Най держить свою ту цяцю. Дивись щастя яке.
- Це ти так говориш.
- I так добре. Коли б той наш бельбас подумав собi гарненько та
розважив, - сам би те саме сказав.
- Ой тошно та нудно менi. Господи, спаси та охорони. Що то з того
вийде. Серце мо║ болить, ох, як болить Не буде з того добра.
I на цьому старi кiнчали. Розходилися до працi й думали далi сво┐
скорботнi думи.
Зима стояла люта. Морози, метелицi, снiгу навергало скрiзь. Тако┐ зими
старi люди вже давно не памятали. Але робота в бутинi не зупинялася. Нас
тепер трьох, ┐здили щодня. У працi Павло на хвилину забувався й дещо
веселiшав. I от одного разу сталося велике нещастя. Через необережнiсть
Павло попав пiд смереку й його тяжко почовпло. Додому привезли
непритомного. З рота, носа, безупинно текла кров. Обличчя посинiло й очi
заплющенi, мов у мерця. Мати йойкала й плакала. Негайно повезли його аж до
Мармарошського Сиготу до лiкарнi й там вiн пролежав цiлого пiв року.



10

Прийшла весна. У нашiй родинi смуток. Дома нас тро║. До того все
частiше й частiше поговорювали про вiйну. Настало памятне лiто 1914 року.
Вiйна вибухла.
Павло тiльки що вернувся з лiкарнi, як його покликали до вiйська. У
горах збудилося велике горе. Мадяри, якi до цього чaсу сидiли в нас тихо,
розшалiли й почали шукати мiж населенням ворогiв. Лiсничий Йонаш разом з
жандармами та попом Бабчинським ловив селян i вiшав ┐х без суду на очах
дiтей i всього народу. В Ясiню, недалеко вiд церкви на майданчику,
селянськими руками збудовано шибеницю й на нiй повiшено шестеро людей.
Мали повiсити одинадцять, але тi повтiкали завчасно. У те число
"одинадцять" попав i наш батько. Щастя допомогло нам схоронити його. Жив
по хащах, у колибах. Вина його в тому, що час-вiд-часу читав церковну,
легальну видавану з допомогою мадярсько┐ влади "новинку" "Недiлю". Нашого
вуйка Штефана не минула страшна кара на шибеницi. Зрадник пiп Бабчинський
запалав мадярським патрiотизмом i приказував: - "Вiшайте, вiшайте! Не
бiйтеся, що не встигну сповiдати".