"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

парою баських карих. Мене одразу проняло жаром. Це по┐хав лiсничий. Конi
його, розбиваючи копитами снiг, швидко промчали й зникли. Але в мо┐х очах
ще довго стояв один образ, якого я й соромився й якому десь глибоко в собi
молився.
Ми швидко були на мiсцi, коло мосту. Там уже чекало багато саней.
Почалися перегони. Нашi конi були найкращi, тому Павло без великих
труднощiв перегнав усiх. Але видно було, що вiн не тiшиться перемогою. Це
не бавило його так, як це бувало минулих рокiв. Назад ┐хав майже спокiйно
i лише роздивлявся по сторонах. Вiн шукав Марiйку. Ввесь час нiде не було
┐┐ видно. Ми про┐хали селом туди й назад, але даремно. А Павло мав на не┐
сво┐ намiри. Повертаючи назад, коло мосту побачили Яринку. Павло прикликав
┐┐.
- Де ║ Марiйка?
- Легiнь з тебе. Ти й не зна║ш, де вона. Вона давно вже на тебе чека║.
- I показала, де чека║. Марiйка чекала коло садиби Розенкранца. Там був
високий частокiл i за ним стояла Марiйка. Павло розгонно пiд┐хав, твердо й
раптово осадив коней, зiскочив з саней i в миг ока Марiйка була в санях
Павла. В ту саме мить конi рванули вперед i понесли. Я не по┐хав з ними, а
залишився на мiсцi. Мене захопила надзвичайна зручнiсть Павла.
Але пригода ця викликала в селi неймовiрну розруху. Хтось побачив Павла
й Марiйку, якi швидко по┐хали в напрямку Кевелева, побiг до Манiвчукiв,
щоб сказати. Тi захвилювалися. Счинився рейвах. Миттю запрягли конi и
помчали навздогiн. Кiлька саней з села рушило собi за ними.
А Павло, обнявши Марiйку, гнав щосили в напрямку Квасiв. Конi мчать,
розбиваючи копитами снiг. Iскряться гори, палають заснiженi ялини,
водоспади оздобленi льодяними френдзлями, якi горять, мов дiяменти. Пiнна
i люта прорива║ться з-пiд снiгових шапок вода й, зда║ться, рине просто з
височини на голову. Гей, уперед! Гайда, мо┐ каштани! Мчать конi, мигають
смереки, водоспади. Коло залiзного мосту зненацька звернули й помчали
глибоким мiжгiррям попiд Менчiлем.
Ми з Юрою помчали також за всiми. Пiд Менчiлем надiгнали велику валку
саней, коло котрих не було нiодно┐ людини. Всi видно десь спереду.
Зiскаку║мо й бiжимо наперед. Там зiбралася величезна юрба людей, серед
котро┐ кричить i розмаху║ руками Павло. Коло нього сто┐ть i плаче Марiйка.
Вiн без шапки, голова розпатлана. Розкидаючи на всi боки кулаками, на цiле
горло репету║:
- I коли ви всi зiбралися тут i нехай вас ще тiльки буде, а я з свого
не зiйду. Смерть кожному, хто осмiлиться вiдобрати вiд мене ┐┐. Перед
людьми й Богом клянуся, що слово мо║ тверде, як камiнь Не попущу. Гетьте
всi! Якого чорта поприходили сюди!
Присутнi подiлилися на двi сторонi. Одна тримала за Павлом, друга
проти. Павло килiв. Видно було, що кожний, до котрого торкнеться його
кулак, клякне на мiсцi. По часi нам удалося розборонити сторони й дещо
втихомирити. Люди поволi розходилися до сво┐х саней i вiд┐зджали. Павло з
Марiйкою мусiли повернутися й ┐хали разом зо всiми. До Ясiня верталася
довга валка саней. Коло церкви Павло вiддав Марiйку батьковi, але прилюдно
на хрест поклявся, що як тiльки ┐й щось станеться злого, - горе
злочинцевi.
Та не дивлячися на погрози, старий Манiвчук переслiдував Марiйку, не
пускав ┐┐ нiкуди саму й намагався як найскорше видати ┐┐ за Янчеюка. Цей