"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

потурбувати його. Biн обнiмав ┐┐ нiжно, незграбно.
- Марiйко! Ти плачеш. Марiйко! Чого ти плачеш? О, скажи, скажи! Не
плач! - Вiн не знав, що з нею дiяти. Вiн увесь тремтiв. Чувся щасливим,
повним. Усе - свiт, люди - все зникло... Марiйка, коли виплакалася,
пiдняла заплакане личко й промовила: - Павле! Мiй любий, Павле! Де ти так
довго був? Я вже давно на тебе чекала. Я ходила до Дмитрихи, ходила
скрiзь, де можна тебе зустрiти, а тебе нiде не було. Неньо знають, що я
лиш тебе люблю.
Вона не скiнчила сво║┐ мови. Солодко-жагуче чуття розлилося по ┐┐ тiлi.
Вiн торкнувся чимсь гарячим ┐┐ уст i вони загорiлися довгим пристрасним
цiлунком. Обидвое млiли й ледве трималися на ногах. Пiсля, коли вiн
опритомнiв, цiлував ┐┐ очi, чоло, уста. Вона горнулася до його дужого
тiла, вилася хмелиною й цiлувала. Як мило, як солодко! Вiн огорнув ┐┐
сво║ю гугльою. Вони чули, як чiтко й полохливо билися ┐х серця.
А вiтер вi║, мете снiгом. Небо затягнене хмарами. Яринка непомiтно
зникла. Вони довго стояли, милувалися. Вiн питав ┐┐ про любов, цiлував
уста й очi. Вона тремтiла, горiла пристрастю. О, Марiйко, голубко моя!
Вiн обiця║ вирвати ┐┐ вiд батька. Вони пiдуть десь далеко в гори,
збудують собi там хатку. Вiн буде спускати дараби, заробляти, а вечорами
приходитиме додому, принесе ┐й усе, що лише ┐й захочеться. Вiн озолотить
┐┐. Вiн узу║ ┐┐ в золотi топуночки, посадить на тронi й буде ┐й як царицi
служити.
Марiйка чу║ пристраснi його слова й мрiя тче звабливi чарiвнi образи.
Вона вiрить йому. Як не вiрити йому, Павловi, тому дужому, непереможному
Павловi! Вiн зробить усе. Вiн зрушить гори й поверне назад сонце. I все
щiльнiше горнулася до нього, все пристраснiше шептала йому гарячi слова, а
по палаючих ┐┐ щiчках спливали й капали на снiг великi свiтлi перлини
теплих дiвочих слiз. Чого лилися вони? Чого ┐й шкода? Нiчого, нiчого не
шкода ┐й. Сльози тi - сльози любови, сльози велико┐ радостi. Довго плила
над ними зимова нiч. Нiхто, лиш вiтри, були свiдками ┐х милування. Вони
гаряче клялися належати лиш одно одному й вiрили в свою клятьбу.



9

Вiд того часу Павло не жив, а горiв. Пiснi самi лилися з його уст.
Праця для нього забавка. Майже щовечора вiн десь зникав. Приходив дуже
пiзно. Наступили свята. Павло не мiг усидiти дома, а разом не мiг нiде
прилюдно вийти з Марiйкою. Це його мучило й сердило. У свято зробили
кiнськi перегони. Запрягали конi в сани й ┐хали на перегони, до мосту
"Тридцятка". Звiдти гналися вниз до Кевелева.


Прийшов на вiдпустку Юра. Оповiдав, що тяжко при вiйську, що треба
вмiти по-мадярськи й хто не вчиться, того тяжко карають. Мати зiдхала й
тошнiла. На перегони Цокани ви┐хали аж двома парами. Вичепурили сво┐
коники, повiсили на них балабони. Павло править першою парою, Юра другою.
Коли ┐хали, менi зiпсула настрiй невеличка пригода. Я ┐хав з Павлом. При
ви┐здi з Лопушанки на широку дорогу, зустрiли легкi обшитi санки запряженi