"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

здорова, як i була. Ще навiть краще себе почува║, як дотепер. От ┐┐ там
обходить, що якiсь два пiвнi подерлися. А Янчеюка вона тепер i знати не
хоче. Подумати - беззубий дiд. Той торкнувся й уже всi зуби вилущилися.
Хай собi йде геть.



8

Павло цiлий тиждень не виходив у село. Ходив завжди похмурий i
сердитий. Батьки дивилися на це, розумiли, що ║ з ним, але мовчали.
Вiн щось мiркував. Хотiв конечно бачитися з Марiйкою. Вiн мусить з нею
бачитися. Хай скаже йому сама. Он i Яринка щось натяка║: А той шалихвiст
Яринка кожний день бачиться з Марiйкою. Павло не вiрить, щоб то Яринка вiд
себе видумала. - Ех, каже, коли б вiн трошки певнiший, вiн би вже давно
мав Марiйку. Що то мало значити? Чому вiн не ма║ бути певнiший? Питав ┐┐,
допитував - усе марно. Треба самому братися за дiло.
Вже на носi Рiздво. Павло не ма║ спокою. Будь-що-будь, а вiн йде. Пiде,
викличе. Одного вечора накинув гуглю й махнув до Ясiня. Перш усього зайшов
до Яринки. Та служила в попа. Зайшов на кухню: хочу тебе, Яринко, щось
просити.
Добре. Вона зараз вийде. Хай почека║ на не┐. Тiльки не тут. Там, на
вулицi. Вона ось лишень упора║ться.
Павло довго ходив попiд частоколом. Холодно. Вi║ вiтер i мете снiгом.
Недалеко замерзла Тиса. В деяких мiсцях лiд зовсiм тоненький i видно, як
пiд ним вирлу║ вода. Смерка║. Ага, Яринка.
Так i так. Вiн буде ┐й дуже вдячний, якщо та пiде до Марiйки й викличе
┐┐ до нього на розмову. Треба так, щоб нiхто не помiтив. Хай вийде до
Теплого звору. Там вiн буде чекати.
Добре. Яринка пiде. Вони пройшли село разом, а коло двiрця розiйшлися.
Павло подався до Теплого звору й там чека║. Нiчого подiбного вiн ще в
життi не пережив. Чого так пала║ голова? Серце! Замовчи! Вiтер стриже в
обличчя. Холодний i колючий. Он тепле джерело. Воно нiколи не замерза║. З
нього вiчно пару║ вода.
Час тягнеться безконечно. Вийде? Не вийде? А що як i не вийде. Нiчого
┐й не зробиш. Тсс! Щось чорнi║. Серце тук-тук-тук! Чорна пляма на снiгу.
Ха-ха-ха! Видалося... О, нi! Це не видалося. Пляма руха║ться,
наближа║ться. Ноги самовiльно пiдхоплюють його й несуть уперед.
- Це ти, Яринко? А де вона? Де ║ вона? Кажи, ну-ж швидко!
- Тсс! Мовчи! Зараз прийде.
- Прийде? Яринко! Не брешеш? Прошу тебе, як прийде, лиши нас самих.
Озолочу тебе. Маю з нею поговорити.
О, та Яринка. Вона смi║ться! пй смiх! Чого ти смi║шся? Але в ту мить,
мов зiрваний камiнь, Павло полетiв уперед.
- Марiйко! Ти? Це ти? - Вiн став перед нею, як онiмiлий. Довгий час лиш
вимовляв: - Марiйко! Пiсля взяв ┐┐ за обидва рамена й подивився ┐й у вiчi.
Голова ┐┐ нiби нежива спада║ й у ту мить кида║ться до нього, обiйма║
руками шию й залива║ться плачем.
Павло розгубився. Вiн чув у сво┐х раменах нiжний, пекучий предмет, який
боязько пустити, боязько стиснути, на який боязько навiть дихнути, щоб не