"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i крокiв зо сто перед Марiйчиною хатою зупинився. Бачить будинки й
подвiря. У хатi свiтиться. Тихо. "Йти, чи не йти?" - ввагаеться думка.
"Зайти, напевно бiда станеться. Не зайти ... Нi, будь вiн сучий син,
останнiй з останнiх, коли вiн вiдпустить тому драбовi таку дiвчину". Нi,
вiн ще не зайде. У нього майнула iнша думка. Мусить перше зайти до корчми
... Але як той чорт за цей час утiче. А вiн напевно тут ║.
Павло стояв i ввагався. Вiтер обсипав його снiгом. Навколо нiч темнюща.
Де-не-де мигають ледь помiтнi огники гуцульських хат. Верхом Тиси перли з
гамором насхiд вiтри. Вони реготали, висвистували на тисячу ладiв дику
сатанську музику, торзали й шарпали намучену душу Цокана. Вiн готовий
тепер на все. Готовий зайти до тих людей, упасти навколiшки й благати ┐х,
молити, ридати перед ними. Коли-ж нi, - горе ┐м! Вiн ще побореться з ними,
вiн докаже, що з ним кепськi жарти.
У Манiвчукового сусiда також свiтиться. Павло зайшов до нього й
попросив, щоб той пiшов до Манiвчука й у Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там ║. Сидить, розмовля║. Добранiч. Вiддячимося в
корчмi. За мною пиво, - каже Павло.
Сусiд пiшов спати, а Павло чека║. Свистить вiтер i пронизу║ до кiсток.
Павло не завважу║ холоду. Нема║ часу думати про холод. Вiн тремтить вiд
лютi й нетерплячки. Час... Ух, проклятий час! Повзе, як смола. I сидить
вiн, чорт, так довго. Гавка║ пес. Хтось вийшов. Видно мигнуло свiтло.
Павло збiг вдолину й зупинився майже на стежцi. Надворi знов
утихомирилося. У хатi згасло свiтло. У Павла миттю виник жорстокий i
болючий здогад. Вiн там ночу║. Нi, нi, це неможливо, це ... Люту║ Павло й
рветься вперед. Що буде, як не втрима║ться й пiде до хати. Плювати йому
тепер на чемнiсть.
Але перед ним щось зачорнiло. Шшш! Зiйшов насторожу й пригнувся, йде.
Вiн? не вiн?.. Вiн! Це вiн, пес пархатий. Зуби Павла зцiпилися й тiсно
зложилися пястуки. Але пропустив його наперед.
Мов хижак дичину, так переслiдував Павло свою жертву. Той пiшов у низ,
пройшов глибокою стежкою попiд частоколом, дiйшов до струмка й перейшов
через кладку. Ось вiн уже коло касарень. Бреше пес. У касарнях i на
подвiрю свiтиться. Павло дещо зупинився, щоб той не помiтив. Той пройшов i
не помiтив. Павло за ним. Ось вiн дiйшов до вулицi, вийшов на хiдник i,
пройшовши крокiв сто, звернув налiво. Вiн видно направля║ться до кладки,
щоб перейти через Тису. Ту великi стоси папiракiв i помiж ними веде лиш
вузенька темна вуличка. Павло плигнув у снiг i оббiг другою стороною
склад. При виходi з суточок зупинився й чека║. Той йде 'Веселий насвисту║
й раптом, як зпiд землi перед ним вирiс Цокай.
- Стiй! - гукнув рiзко Павло. Той Здрiгнувся й став, мов задубiлий.
Хвилинка напружено┐ тишi. В Янчеюка замерз язик, а серце затрiпалося, як
курка, якiй; вiдтято голову. Павло пiдступив ближче, щiльно пiдiйшов до
Янчеюка та згрiбнув його твердо пiд пiдборiддям.
- Ти звiдки йдеш? - трiпнув його Павло.
Той нi слова.
- Питаю, звiдки йдеш? Зацiпило? .Уу, блазню мерзотний, i ти дума║ш
направду зо мною жартувати? - i знов трiпнув ним. Той щось забурмотав.
Ноги пiд ним виразно тремтiли й пiдгиналися. I раптом сталось несподiване.
- Повертай назад! - крикнув Павло. - Пiдемо! Янчеюк спочатку не
зрозумiв. - Назад повертай! - щераз гукнув Павло. Той слухняно, мов ягня,