"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiчне мокрий мох. У нього грузнуть ноги й пахне чимсь гострим. Поваленi
буреломом погнилi колоди, нагадують трупи. Колись це, мабуть, були люди.
Вони обернулися в дерева, а опiсля в трупи.
Одного разу, зда║ться, пiймав ┐┐. Падав дощ i вiтер зухвало розгойдував
ганебно тонкi хоч i високi смереки. З рушницею йшов лiсничий, а коло нього
два пси. I була з ним також якась, невисока, тонка, загорнена в чорний
блискучий дощовик, особа, обличчя яко┐ не бачив. Але я рiшуче був
переконаний, що то вона й то була вона. Дуже скоро знов стратив ┐┐. Це
смiшно. Вона по┐хала до школи, а я дурень, чорт зна чого, лазив по тих
лiсах.



7

За тиждень по Пречистiй Юра, вiдiйшов до вiйська. Погода скоро
змiнилася. Небо затягнулося й загусло. Полилися дощi. Я все ще ходив у
Лазещину, а Павло до Ясiня. Час повз безконечно. Мамка плакала за Юрою.
Ночi довгi й бурхливi. Дещо краще було, як ходили до бутину. Натягнешся за
день, приволочишся поночi додому й спиш камяним сном.
Ходили зрiдка й на вечерницi. Дмитриха-вдовиця, чоловiка котро┐ забило
в бутинi дерево, боялася сама, - "чоловiк ходить", скликала до себе
дiвчат... Приходили, приносили вовну, микали, пряли, спiвали пiснi.
Приходили й легiнi.
Пару разiв, не дивлячись на далеку дорогу, приходила й Марiйка. Павло
рвав i метав, бо якраз у тi вечорi був деiнде. Три рази перед Рiздвом
приходила й три рази прогавив. Лютував, але дарма. Пiсля вже кожний день
заходив, але Манiвчук спостерiг, куди бiга║ донька, й поклав тому край.
Глибоко ненавидiв вiн Цоканiв. Краще смерть, нiж вiддати доньку за ворога.
Перед Рiздвом рознеслася чутка, що Марiйка засватана. Ось лише пiст
мине й до шлюбу. Павло, як стояв (почув це вперше в бутинi) з сокирою, так
нею рубнув, що по самий обух ввiгналася в колоду, аж скалки бризнули.
- Що тобi сокира винна, чоловiче? - кпить Нiмчук, який йому ту чутку
передав. Цей сто┐ть, набива║ люльку й посмiшки подивля║ться на Павла.
Багато гуторок ходить тепер за Павла й Марiйку. Лазив до не┐ Янчеюк, а
Павло бiгав, як скажений. Нiде не мiг ┐┐ пiймати. Ходив легiнь по бутинi,
мов роздратований бугай. Тяжечi колоди двигав, лаявся. А Нiмчук ще й
пiдюджу║:
- А зна║ш, Янчеюк казав, що ти його злякався. Похвалявся, що як тебе
зустрiне, то виб║ з тво║┐ макiтри всю решту згадок про Марiйку. Я йому,
хвалиться, ще утру носа й зiбю ту його пиху.
Павло суворо зиркнув на Нiмчука. - Коли ти, голубе сизий, брешеш, то
дивись, щоб я тобi ребер не полiчив. Не думай собi, що я дурний баран,
який б║ лобом у мур. Що Янчеюк вiд мене дiстане, то вже йому сам Бог вiд
народження приписав, але не цькуй!
При┐хали ввечерi додому й Павло одразу подався до Ясiня. Iншим разом
батьки счинили б бучу, але тепер це не було безпечно. Лише мати при
вiдходi гукнула: - Ти хоч на┐вся б як слiд! - Вiн щось муркнув i вiдiйшов.
Нiч темнюща. Мете снiгом i засипа║ очi. Ноги глибоко грузнуть у
заметах. Пiшов просто через Буковинку до двiрця, де живе Манiвчук. Дiйшов