"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стелиться, а часом лише направо, або налiво. Сонце б║ на скелю Климпуш. Ще
минуло┐ ночi ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я ще
колись пiду туди вночi. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.
Там он пень той, де "сядеш i сидиш". Яке кому дiло, де я сяду й сиджу?
Де хочу, там i сяду й нiкого не стану питати. Звiдсiль такий вигляд на
лiс, на скелю. В низу загорода й садок.... Там ще до цього часу й геть до
самого снiгу цвiтуть червонi та жовтi квiти. I хата гарна там сто┐ть.
Тако┐ хати в Лазещинi нема║ бiльше. Сад i хата й квiти тягнули мене. Хiба
я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лiсничий. Вiн ма║ чотири гончi
пси й ходить на лови. Часом до нього ще якiсь при┐дуть пани. Всi вони
веселi, гарно вбранi. Ходять тодi по саду паничi й панянки. Часом грають i
спiвають. Ходить там i Йонашова донька. Це ще маленька дiвчинка в куцому
бiлому вбрана.
"Сядеш i сидиш". Я й тодi так само сiв собi й сидiв. Сонце тодi так
само заходило. Хто винен, що я вертався собi з полонини, був утомлений i
сiв посидiти. З того гарного в долинi будиночку доносилася музика. Грали
на грамофонi. Рiдко коли послуха║ш у нас грамофона, ну я й сiв послухати.
Це так зненацька сталося. Вона цiла бiленька вийшла з смеречняка, та
просто до мене. Вся, кажу, бiла. I убранячко бiле й панчiшки, i черевички.
Очi лиш дуже чорнi й чорне волосся, та рожева стрiчка, якою пiдперезалася.
Занiмiлий i задубiлий, хiба я знаю нащо тодi був подiбний Якесь звiря, чи
що....
- Minek ulsz te itten?[4] - запитала по мадярськи.
- Nem tudum[5]. He розумiю.
Дивлюся на не┐. Оглянула мене, обмацала, торкнулася мо║┐ руки. Глянув я
на свою руку, на ┐┐, злякався й швидко заховав свою. Моя, як кусень цегли,
а ┐┐ нiби з хрусталю рожевого. Також ┐й подобався мiй кожух. Обмацала,
оглянула, щось говорила. Зрозумiв з того тiльки останн║:
- Так ти не зна║ш по-мадярськи?
- Знаю "нем ту дум".
- Усмiхнулася й каже: то дуже мало. Навчися. Всi поряднi люди говорять
по-мадярськи. Як звешся? "Як звешся" було по-нашому.
- Ага, Цокан! - i далi щось белькотала, так що зо всього я лиш пару
разiв зрозумiв Цокан. Пiсля вона ще раз торкнулася мо║┐ лаби, усмiхнулася
й зникла.
Лишилася усмiшка та запах. Довго ще сидiв. Думав, ще вернеться, але нi.
Встав i забрав з собою усмiшку й запах. Чого менi тодi так легко йшлося,
не знаю. Я нiс пишно усмiшку й запах, нiс i собi усмiхався. Лiг спати, а
усмiшка й запах коло мене. I я нераз, дурний i соромливий, лiтав пiд
хмарами, де сяючi озера горять у сяйвi рожевого свiтла, а по них плавають
дiяментовi палаци. Мене несуть до них конi з огненими гривами, а я цiлому
свiтовi усмiхаюся. Ох, який я був дурний!
I цього дня й багато минулих, нераз приходив до того пеньочка, щоб
посидiти. Але вона вже бiльше не вийшла. Одначе чому б менi не прийти сюди
й не посидiти. Це менi вiльно робити, я цим нiкому не перешкоджаю. От я
собi сиджу й дивлюся в низ. Там брешуть собаки, снують люди. Часом почую
знайомий вальс грамофону. Досить щось мучить, але не скаржуся. Я, зрештою,
як i кожний гуцул, не вмiю скаржитися. Для мене все добре. От щось менi
здумалося, пiднiмаюся та йду в лiс. Тихо тут i урочисто. Нi в однiй церквi
не чую тако┐ побожностi. От на колiна впаду й почну молитися. Пiд ногами