"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

взяв i закрутився. А дiвча нiчого. Торкнувся легiнь i запалив. Моторно
лiта║, дрiбочуть ноженята, синi очицi мигають, горять, гаснуть i
загоряються знов. Вона бо┐ться чогось. Хiба з нею легiнь танцю║? Павло
Цокан? Ах, нiколи думати, так мало часу думати. Музики грають i вертиться
в очах стiльки барв. Рука його вже пече, вже пропiка║ через рукав. Ух, i
танець
Вечiр. Павло втира║ пiт. Маленька дiвчинка не може бiльше. Марiйка
регоче так голосно. От вона й на нього глянула, а "пiвник" заступив.
Чекай, пiвнику!..


- Пiду додому.
- Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.
Дiвча почека║ на нього. Василинка пiшла, Оленка пiшла, а вона не пiшла
з ними. Соромно, але рада. Жи║ на грунi. Вилiзти на грунь i вже дома.
Павло, мов камiнь, повчить. - Ну, то ходiм. Чорт з нею! - Взяв у долоню
маленьку пiтну ручку й повiв, як дитину. Мовчить Павло. Тяжкi клятi
постоли. Дiвча коло нього несе сво║ серце трiвожне, залякане. Трiпоче
воно, на уста нi одно слово не йде. I чого вiн мовчить? Говорун, гуляка, а
тепер ягня якесь.
I от пiднiмаються вони пiд гору. Ступ за ступом уперед, далi. Все ширше
й ширше розбiга║ться простiр, не дивлячись на вечiрн║ смеркання. Он уже
лiс. Ще чути з долини скрипку. Як вона бiдна охрипла. Там ще, мабуть,
тупають ноги Марiйки. А впередi лiс. Стоять стрункi смереки, шумлять сво┐м
вiчним однотонним шумом. Як там самiтно й затишно. Павло зненацька
прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Вiн круто звернув у напрямку лiсу,
туди, де мякий мох убiра║ шум води, мов вата.
Чи бiляве, хрустке дiвчатко перечило? Нi. Воно також любило ходити по
моховi. Ступиш i мяко торкнеться нога землi. Сядеш собi й слухай досхочу
як шумлять смереки та ялини.
Зайшли. Павло сiв. Дiвча сто┐ть, посмiха║ться. Усмiшки тi║┐ не бачить
Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Вiн сiв, обличчя закрив руками й
задумався. Хтось перед ним сто┐ть. Хiба вiн зна║, хто то перед ним сто┐ть?
Видаються рожевi щiчки, двое чорних очей. Он одно, он друге. Вони
дивляться на нього з жалем i любовю.
- Оленко, - зненацька| обрива║ вiн тишу. - Йди, слухай, додому.
Оленка здрiгнулася. .Чого вона ма║ так скоро йти додому? "I неньо в
бутинi, i мамка не скоро вернуться".
- Йди, йди, Оленко. Вiн хоче тут посидiти. Вiн трохи собi тут посидить.
Колись зайде до не┐, а тепер йди.
Не хочучи, поволi, Оленка пiшла. Пiшла, оглянулася раз, другий. Аж
страшно. Вiн сидить i не дивиться за нею. А обличчя закрив руками, зовсiм
закрив. Щоб вiн собi що не зробив. Може напився.
Павло довго таки посидiв. Стало темно. Зiйшли зорi. Знов упала роса й
чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чу║. Йому при║мно
тут сидiти. Вiн сам, йому нiхто не перешкоджа║ любуватися тими чарiвними
глибокими очима. Пiсля встав i пiшов у низ.
I сталося так, що йдучи пла║м, який веде до рiчки Тиси коло
Струкiвсько┐ церкви, Павло зустрiв Янч║юка. Той, видно, провiв Марiйку й
вертався додому. Принаймнi так здавалося Павловi, що вiн провiв ┐┐. Пiзнав