"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Дiвки чарiвницi".

I iще Естерка заспiва║ йому: "Вiють вiтри, вiють буйнi". Де вона
навчилася таких гарних пiсень? Тут на Гуцульщинi таких не знають. Правда,
не знають?
О, Естерка була не лише в Ясiню. Естерка була й далi. Вона була й у
Коломи┐, i в Дрогобичi, i, навiть, у самому Львовi. Ах, яке це велике
Мiсто Львiв, йдеш, йдеш i кiнця нема║. Там i трамва┐ ходять. Юра ще не
бачив трамваю. Колись ще Юра зобачить. То. ║ вiз, що сам ходить. Тягне
його лектрика, така сила.... Вона то не може розказати. То треба книги
великi вчити й там написано. I ще бачила у Львовi "кiятри". Пiшла раз,
узяла листочок, заплатила грошi й ┐┐ впустили. Ой, то було красно! Ой,
коли б таке побачив Юра. Заля така велика. Свiтиться скрiзь i на стелi, i
на стiнах. Пiсля все гасне. I тодi почина║ сама вiд себе пiднiматися на
переднiй стiнi завiса. То вони тiльки так показують, що сама вiд себе. Там
ззаду хтось зтягае ┐┐ за мотузок.
I як вiдкрили... Ой, ║й! Там тобi зявилася садиба, сад такий пишний
сад. I криниця там була, а якась дiвка йде з вiдрами по воду й так жалiсно
спiва║. I Естерка спiвала Юрi ту пiсню, а Юра слухав i очей не зводив з
Естерки. О, яка вона та Естерка. Скiльки вона зна║, скiльки бачила.
I якби не пiшов Юра на празник. Вiн ще вчора хотiв i а нiяково було. Не
хотiв Юра, щоб хтось з родини знав, що вiн з жидiвкою водиться. Надто не
хотiлося, щоб знав Павло. Не любить вiн того "кодла". Але Павло все одно
знав. I вiн знав i я знав. Тяжко в селi чогось не знати, чого не треба б
знати!
Батько вернувся з церкви i принiс свою "Недiлю". Павло побачив ┐┐,
сплюнув i подався, Бог зна куди. - А прочитайно, Дмитре, "Недiлю", - каже
старий. Береш i чита║ш: "Велика Копаня украсила свою св. церков одним
прекрасним за 3,000 корон купленим звоном, которого голос на 3-4 селi
чути"....
Ого! - хита║ головою батько. - Тото тобi дзвiн! Нам би такого дзвона.
Пiсля чита║мо про Зелену Верховину, що "вигляда║ як Юдея, бо мало де
такого села, де б жид за бирова не був".
З Верховини переходимо до культурно-освiтнiх справ. Чита║мо, яких то
ма║мо тепер непорядних учителiв. Колись це зовсiм iнакше було, бо хоч
"давнiй учитель був худобний, але вiру свою держал твердiше, у корчмi не
валявся так много та й битангов[3] не було так много як тепер".
- Правду каже новинка. Хто тепер вiри сво║┐ трима║ться. Тiльки вилiз за
порiг, та й уже "нем тудум". А по мадярськи то вiн, дубило його мамку,
"тудум". Бо там дарма грошики дають. Там не бутин. Там вiн тобi не тягне
колод? Там собi сiв коло столу, шкраб, шкраб пером i вже грошi. I як вiн
тобi вiру не зломить, батька старого не продасть i не забуде рiдно┐ мамки,
котра вчила його по-мужицьки, по-хлопському, по-звичайному, як i всi чеснi
люди говорять.


Менi все таки подобалися батьковi гуторки. Сто┐ть серед хати, руки
довжелезнi, ноги високi. Мова сокирна. але чувся в iнiй розум, звичайний,
простий "людський" розум.