"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Юра пошкрабався до хати, а ми з Павлом лишилися на оборозi. Тулайдана
лишили в низу на дорозi й вiн подався до Ясiня. Ми ж полягали, дещо
поприкривалися сiном i старими кожухами й лежимо. Лежу горiлиць. Мiсяць
просто в очi б║, не спиться. Думи лiзуть, у головi шумить, соваюся. По
часi чую, що й Павло не спить, з боку на бiк перекочу║ться й потиху
ла║ться. Полежали з пiв години i чую:
- Дмитре?....
- Що хочеш? - вiдзиваюся.
- Не спиш?
- Не спиться, кажу. Думаю ввесь час про те весiлля. Невже вона тобi
того?..
- I я думаю про те, перебива║ Павло. I тут оповiв випадок у корчмi. -
Хотiлося менi, брате, отак свiт розбити. Отак би згрiбнув i розчавив.
Повернувся, пiдпер голову лiктами. Хвилину помовчав i почав знов: -
Зна║ш, Дмитре. Може тобi смiх. Смiйся. Все одно. - Голос його злагiднiв. -
Вона, зна║ш, так подивилася, так тобi подивилася. Лежу, зна║ш, i бачу. Он
вони тi очi. Одно й друге бачу. Бачу нараз обидвое. Чорнi такi, огонь у
них i печуть. От який був пяний, усе забув, нiчого не чув, а як глянула,
все до чорта з голови вилетiло. Все, лиш очi ┐┐ однi. "Будь, каже,
добрим". Ха-ха-ха!
Дивно, зовсiм не по-сво║му засмiявся. Знов хвилину помовчав. Менi не
видно його обличчя. Мiсяць свiтив йому в потилицю. Стало чомусь шкода
його. Величезна постать. Грубий, загорiлий карк i та його, якась дитяча
мова. Яка вiн, думаю, дитина. Велика, сильна дитина. Пiсля вiн ще говорив.
Говорив довго й багато. Мрiяв i складав сво┐ пляни будучого. Також вiн
твердо порiшив, що переможе ┐┐, що не вiдпустить ┐┐, що вiн украде ┐┐,
завезе Бог зна куди, буде спускати дараби, день i нiч працювати, зробить
собi хату й там житиме з нею. Вiн був твердо твердо в цьому переконаний i
вiрив у сво┐ слова. Заснули аж на свiтанку.


Проспали довго. Сонце зiйшло й пiднялося. День гарний i святочний.
Батько зрана пiшов у Тису до церкви. Там сьогоднi празник-вiдпуст. Павло
йде туди аж пополуднi й Юра мабуть також. О, Юра не мабуть, а напевно
пiде. Вiн не пропустить цi║┐ можливостi. Там вiн ма║ когось, за ким вiн
далеко пiде. Але Юра про це нiкому не скаже. Там мешка║ його невеличка
пухкенька жидiвочка Естерка. Жи║ вона в Тисi в брата й ши║ на машинi. О,
це чудесна Естерка, весела Естерка. Як вона "радо бавилася з руськими
легiнями", але "найфайнiший" з них Цокан. Ох. той Цокан! Це розумний
легiнь той Цокан. Вiн не такий, як iншi гуцули. Вона спiвала йому гарнi
пiснi, а який у не┐ голос. Цокан розумi║ той голос. Цокан любить його,
Цокан i ┐┐ за той голос любить. Вона вийде з ним у лiс, далеко у лiс.
Нащо, щоб ┐х усi бачили? Вони зовсiм не потребують, щоб ┐х усi бачили.
Вони сядуть собi на камiнi великому. Естерка з моху вiночка зробить й
заквiтча║ться. Себе й його. Обидвох заквiтча║. А пiсля вона пiсню йому
заспiва║:

"Ой, не ходи, Грицю
Та на вечеринцi.
Бо на вечерницях