"Улас Самчук. Гори говорять! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

адвоката останн║ стягнули й усе марно. Тепер зима надходить i з хати
виганя║.
От воно як.
Йшли поволi пiд гору. Вийшли на полонину. Тиша, шумить лiс i потоки.
Мiсяць великий, великий i тяжкий, повний. Свiтло його мiдяне якесь. Гори
олитi ним i стоять непорушно камянi велитнi. Пройшли полонину, зiйшли дещо
пла║м у низ i вийшли на скелю Климпуш.
Звiдсiль видно Близницю, Драгобрат. На пiвнiч велично здiймаються
Синяк, Довга, Хомяк. В низу срiблиться в мiсячнiм сяйвi рiчка Лазещина,
видно стрiхи хат. Чотири довгi тiнi пiдiйшли на край скелi, i зупинилися.
Всiм хотiлося полюбуватися цi║ю тишою, величнiстю - простором. Повiтря
чисте, пахуче. Груди високо пiдiймаються й утягають смолянi запахи. Коли б
крила, зiрвався б звiдси й полетiв би до зiр. Колись тут камiнь на
залiзницю добували, рвали його динамiтом i скочували в долину. А тепер
прiрва метрiв двiстi глибока лишилася. А далi лiс, лiс i лiс. Смереки, як
свiчi. Кожний куцак горить i кожна гiлочка тон виводить.
Юра перший перебив тишу. - Гарний, каже, наш край.
- Гарний та дурний, - флегматично дода║ Павло й спльову║.
- То найкраще, кажу, коли б кожний починав вiд себе.
Павла зiрвало. - Брешеш, брате! Не туди стрiля║ш. Те, що чоловiк дещо
гульне, дещо розправить кости, - дурне. Не станеш сидiти на запiчку й, як
стара баба, стогнати. Молодiсть ║ молодiсть й кiнець.
I Павло почав розводити сво║. Про мадярiв, жидiв. Ненавидiв ┐х. Завжди,
коли впадав у поважний настрiй, одразу про це зачинав. Говорив пристрасно,
розмахував руками.
- Пора, казав вiя, правду перед очi поставити. Другi нас живцем
проковтнуть. Прошу тебе - Розенкранц. Що ║ тут Розенкранц? Чорти його
знають, звiдки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу
кервавицю. А скiльки тих Розенкранцiв налiзло до нас? Глянь на Ясiню. В
долинi, при дорозi, самий тобi Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди
залiз пiд небо й сидить, як воша голодна.
- Нiчого, махнув чомусь рукою Гнат. Колись i на нашiй вулицi буде
празник. Отодi ми й; Покажемо, хто ми й що ми. Кажуть, он вiйна буде. Ех,
коли б вiйна. Брязну все в землю й на вiйну.
- На яку вiйну! За кого пiдеш дертися? Ми русини, а там за горою такi
самi живуть. Такi ж дурнi й такi ж обдертi.
- Це вже, вмiшався я, вуйко Штефан тобi наговорили.
Павло глянув на мене таким поглядом, що я зацiпив губу.
- А що тобi до того, хто наговорив. Ти но менi анi мур; нi, то дiстанеш
i кiнець.
- Ти коли вiдходиш, Юро? - пита║ Тулайдан.
- Ще тиждень погуляю й доста.
- До гонведiв?
- Та нiби. Все одно куди.
- Ну, але скоро досвiдок. До дому! - каже Павло. Нинi вiн нами
командував i нiхто не думав перечити. Ми встали й пiшли. Тiльки постiльцi
по сирiй землi шелепають та сухi гiлки потрiскують.
Коли вилiзли на наш грунь, мiсяць зовсiм сповз i от-от упреться в
Близницю. Спiвали пiвнi. Наша хата, хлiви, обороги, цiла та деревяна сiра
садиба, облита сяйвом мiсяця, погрузла в глибокий сон.