"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

помiтив. Увiйшла i зупинилась бiля порога. Слабеньке свiтло лампки лише
злегка видiляло ┐┐ на тлi темних завiс. Якiв, що був уже в постелi, звiвся
на лiкоть i дивився здивовано...
- Ви не бiйтесь, - прошепотiла дiвчина... - i вибачте менi... Я прийшла
щось вас запитати...
- Чого хочете? - сердито буркнув Якiв.
- Я хотiла вас запитати... чи то... правда?
- Що правда?
- Що ┐х стiльки вимордувано?
- Кого?
- Ну... тих... ваших... людей?
- Як то чи правда? Ви не вiрите? Сумнiва║тесь? Ви цього не знали?
- Нi, я не знала.
- Ах! Краще про це не треба говорити. Ви все так добре зна║те, всiм
цiкавитесь, i враз така необiзнанiсть. Бо ви не хотiли знати, бо ви
закрива║те очi, бо вас це не обходить i не болить. А тепер добранiч! Iдiть
спати!
- Вам чогось браку║? - почулась обережна, делiкатна вiдповiдь на цю
мову. Голос прозвучав так хвилююче i так вникливо, що Якiв не мiг одразу
знайти вiдповiдь.
- Я хочу просити у вас допомоги, - продовжувала Шприндзя тим самим
тоном. - Ви мужчина. Ви сильний. Ви зна║те... I ви розумi║те, що
сталося... Ви добре розумi║те, бiльше, нiж я, бiльше, нiж мiй батько.
Бiльше, нiж ми всi... Я знаю, що вам сказала Ольга... Нi, нi... я не
пiдслухала - не бiйтесь, але я знаю. Вона вас не любить, i ви зна║те
чому... Це стара iсторiя. Але уявiть собi: от вiйна, от люди йдуть
кудись... Однi туди, iншi туди. пх так багато. I всi вони щось у собi
несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозумiли, але я
хочу вам сказати, що всi вони несуть у собi самих себе. Кожний сам себе. I
кожний живе сам собою... I кожний дума║, що лише вiн ║, а iнших нема. I
кожному болить, що вiн такий самiтний, i нiхто не спiвчува║ йому - нiхто i
нiде. А зна║те, чому це так? Бо нiхто з нас не може бути сильнiшим вiд
iнших, щоб помогти тим, якi йдуть разом з ним... Зда║ться, всi люди
поробилися слабими. Нема мiж нами бiльше геро┐в... i святих. Усi змiшалися
в одну масу, як пiсок пустинi... I тiльки вiтри женуть нас кудись... I
нiхто з нас не зна║ куди...
Дуже незвично звучали слова тi║┐ дiвчини, Якiв нiколи нiчого такого не
сподiвався. п┐ уста, здавалось, дрижали вiд напруженого хвилювання,
здавалось, плач бринiв у ┐┐ голосi, I, сказавши це, вона вийшла. Вийшла
без ║диного слова. Не оглянулась, не сказала "добранiч".
Кiлька хвилин пiсля того Якiв лежав мовчки i нерухомо i все не мiг
позбутися звучання слiв, що ┐х залишила по собi та маленька дiвчина. Чого
вона хотiла? Що хотiла сказати? Вiдповiдi просто┐, ясно┐, безпосередньо┐
нема, але вiн зна║, чого вона хотiла i що хотiла сказати. Вiн не читав
бiльше, вiн погасив свiтло, i чомусь йому здалося, що вiн мусить тут, у
цьому домi, лишитися. Що вiн не покине його. А коли засипав, на хвилинку
вiдiрвався вiд настирливих думок, i тiльки тодi у його свiдомостi увiйшов
шум, що продирався крiзь забите й завiшане вiкно. Шум велико┐, свiтово┐,
глобально┐ вiйни, що проходила понад планетою.