"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Говориш правду, Ольго, - казав старий, тримаючи в лiвiй долонi мичку
довго┐, сиво┐ бороди. - Бог не прийде ки║м карати, так кажуть все нашi
люди. А дума║ш, я ┐м цього не казав? Казав. Багато разiв казав. Давно
казав. Ще за тi║┐ революцi┐... Схаменiться, казав я ┐м, що ви, дурнi дiти,
робите? Але, дума║ш, вони мене послухали? Дума║ш, не хотiли вони й мене на
той Сибiр послати? А он брата мого Шмуля, сама зна║ш, так само, як i твого
чоловiка, вислали... Були люди як люди, а то видумали: якогось Маркса,
якогось Ленiна, якогось Гiтлера, тi до ями тих, тi тих, - божевiльнi!
Мiцна блискавка прорвалася крiзь завiшене й забите дошками вiкно, а за
нею трiснув грiм, що вiд нього задзвенiли на креденсi склянки. Всi
мовчали. Нiхто не хотiв бiльше говорити, здавалось, i так все ясно. Ользi
подали склянку чаю з медом i кусник бублика, i, коли вона випила чай, вона
захотiла поговорити з Яковом.
- Як ти, Ольго, пiдеш? - спитала Рiвка. - Таке лл║. Може, залишишся у
нас?
- Нi, нi! Пiду! Я не з цукру... I воно перестане, - сказала Ольга.
- То, може, тобi дати парасолю? - спитала стара Малка.
- О, парасолю - так! Добре. Завтра принесу. Я не сподiвалася такого.
Вийшла з дому - небо було майже ясне...
- Я прийшла сказати, - почала Ольга, коли вони з Яковом перейшли до
його кiмнати, - що наша Мотря ма║ вiльну кiмнату, ту саму, в якiй ви
мешкали, коли ходили до гiмназi┐, i ви могли б перейти до не┐. Чого будете
тут? Це чужi люди. Ви мiж ними як бiла ворона. Та й у нас ║ кiмната -
бомби витягли. Боже - таке диво. Подумайте, що б з ними було, коли б вони
розiрвалися... А там таке ко┐ться! Усi щось роблять, планують. Наш Андрiй
вiдкрив комiсову крамницю на Широкiй, що тепер назвали вулицею Герiнга...
Вiдкрили броварню, електрiвню, цегельню, що ото на Вигiнку, у Бабинi
вiдновляють цукроварню, в Сати║вi гуральню... Усе було б добре, коли б не
тi полоненi. Тисячi. Кажуть, триста тисяч пригнали, три табори заложили, i
всi, кажуть, добровiльно пiшли, i я вiрю... А такi бiднi, такi, кажу вам,
що я ще не бачила таких людей на землi. Як глина, як живi мерцi, що лежали
в гробi бодай тиждень... Усе б ┐м вiддала, а не дозволяють... Та нiмота!
Морити живих людей! Що вони виннi?
Ольга говорила пiд удари громовицi, горiла, як i в ┐дальнi, невеличка
електрична лампочка, тiнi лежали по всiх кутах. Пiзнiше, коли Ольга
виговорилась, вона оглянула кiмнату.
- Нiчого... Ма║те непогане мешкання... Але що я чула? Я чула...
Говорили у комiсовiй Андрi║вiй... Якийсь партiйний заходив, i, видно,
хтось iз тих... наших... Може, з Вiдня... Так той казав, що всiх "┐х"
позганяють до гетто. Казав, що там, у Галичинi, вже зiгнали...
Якiв переважно мовчав, вiн сидiв у сво║му фотелi, виставивши
перев'язану ногу, курив цигарку, поглядав на Ольгу i мовчав. Було вже
пiзно, Ольга схаменулась, що вже час, що треба йти. При ┐┐ вiдходi Якiв
лише сказав:
- Я ще подумаю... Маю деякi плани... Я вам скажу. Вiтайте там тiтку
Мотрю i всiх ваших. Подякуйте, що вони мене не цураються...
Ольга вiдiйшла, гримiти перестало, дощ, зда║ться, починав ущухати, була
одинадцята година. Якiв збирався лягати, як звичайно, з книгою в руках,
коли дверi його кiмнати тихенько вiдчинилися i в ┐х обрамленнi появилась
невеличка постать Шприндзi. Вона увiйшла так тихо, що Якiв зразу ┐┐ не