"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

II

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий,
по-лiтньому чистий, дарма що це був перший день мiсяця вересня. I була це
недiля.
Якiв рiшив цього дня вийти. Одягнутись i вийти. I вiн так зробив. Вiн
старанно в'язав сiру краватку, старанно чесав волосся. Вiн ще кульгав, вiн
ще мусив спиратися на палицю, але мiг уже йти i мiг довший час бути в
русi. Зустрiвся зi Шприндзею, обмiнялися мовчазними поглядами, вона кудись
також поспiшала. Снiданок подала стара Рiвчина свекруха Малка.
Пiсля вчорашньо┐ зливи вулицi й хiдники були чистi, ру┐ни парували,
головною вулицею тяглися величезнi дизелевi авта, на хiдниках усумiш було
повно святочно одягненого люду, на соборi, залитому сонцем, бамкали
недiльнi дзвони.
I був пiднесений, бадьорий, святочний настрiй. На розi пiврозвалено┐
вулицi, що колись звалася Садовою, опiсля Гал║ра, ще пiзнiше
Комсомольською, а тепер поки що не звалась нiяк, метушився хлопець з купою
газет пiд пахвою. Перше число першо┐ газети, що почала виходити в цьому
мiстi... I кошту║ вона п'ятдесят копiйок, i розхапують ┐┐, мов нечувану
дорогоцiннiсть, i одразу на ходу, поспiшно, жадiбно читають.
Якiв купив також газету i також почав на ходу жадiбно читати. В газетi
повно захоплення, повно надiй, довжелезна хронiка нових вiстей, подiй,
органiзацiй, пiдпри║мств, оголошень, розшукiв. Але того, чого вiн хотiв
знайти, - не знайшов.
Якiв iшов далi, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрiвся зi
старшим Бачинським, довiдався, що багато з його шкiльних товаришiв
займають тепер рiзнi урядовi становища, зустрiв Мотрю, що радiсно його
привiтала, була здивована, схвильована - "ви так виросли, так змужнiли, а
були такий юнак..." I так довго не бачились, i так багато за цей час
сталося... I що дума║те робити?
- Ще не вiдомо, ще нiчого не вiдомо, - казав Якiв.
- Переходьте до нас... Нас тепер лише четверо... Та "ваша" кiмната
вiльна...
- Ще не знаю, тiточко... Ще не знаю. У мене гарна кiмната, - казав
Якiв.
- Але ж... Я чула... "┐х" будуть виселяти...
- Куди?
- Десь отуди... За станцiю... Усiх разом... Якiв не вiдповiв на це,
вiн, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, вiн запитав про ┐┐
дочку Лялю, про ┐┐ сина Клаву. Вiн довiдався, що Ляля вже давно не ляля, а
справжня Людмила, що до не┐ залицяються... Зрештою, ось i вона...
До них пiдходила дуже гарна, яскраво-свiжа, барвисто усмiхнена,
повновида, з легким загаром дiвчина у ясно-сiрому, зовсiм новенькому
костюмчику.
- Де ти барилася. Лялю? - запитала ┐┐ докiрливо-гордим тоном Мотря i
одразу, не одержавши вiдповiдi, продовжувала: - А чи зна║ш, хто це?
Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сiрувато-бурштиновими очима
i вiдповiла: