"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

глибоко в душi якась дивна струнка, пригадав ураз, що вiн з Дерманя, з
кутка, що зветься Запорiжжя, що хтось десь колись казав, що його якийсь
там прапредок Балаба... I так далi, i так далi... Струнка в душi грала й
грала, i вже годi було ┐┐ приглушити, i не було сили сидiти бiльше отут зi
Шприндзею i розводити тари-бари.
Але минали днi, минали ночi, дуже швидко, нiби шалений, бiг хвилюючий,
нервовий, бурхливий час, а оголошення не появлялося. Натомiсть появилося
багато iнших, а мiж ними також оголошення про те, що всi мешканцi мiста й
околицi жидiвського походження мусять носити на лiвому рукавi опаску iз
знаком Давида, а на грудях i спинi овальну, точно визначеного розмiру
жовту латку.
- Навiщо ┐м це, для щастя, потрiбно? - здивовано й збентежено спитав
Якова старий Герш, коли вони всi сидiли в загальнiй ┐дальнi за вечерею.
- Якась вища полiтика... Не розберу, - вiдповiв Якiв, хоча фактично цi
справи в загальному були йому вiдомi ще з часiв його вiйськово┐ служби.
- Як це бридко! Як це бридко! - патетично викрикнула Шприндзя.
- Але чого ти кричиш? - ще голоснiше спитала ┐┐ сестра Рiвка.
- Чого кричиш? Чого кричиш? А ти чого не кричиш? Тепер усi знатимуть! -
не вгавала Шприндзя.
- Що знатимуть? Чого лементу║ш, нiби купу║ш на базарi копу я║ць? -
сердилась сестра.
- I хай знатимуть, - враз спокiйно озвався Якiв.
- Добре вам! Що вам! Ви не жид! - обернулась до нього Шприндзя.
- Ще гiрше!
- Що може бути ще гiрше?
- Мабуть, ║ й таке, - вiдповiв Якiв.
Увечерi навiдалась до Якова Оля Бачинська. Розмова в родинi Герша далi
велася довкола тих оголошень. Вислухавши все те, Ольга спокiйним голосом,
але з почуттям яко┐сь гiркоти звернулась до Рiвки:
- Бач, Рiвко! Чи не казала я тобi отодi, як вашi хлопцi поприпинали на
себе отi червонi зiрки й танцювали в той час, коли нас ночами виривали з
постелi i вивозили на Сибiр. Чи не казала ти сама, що "ми" вже у "вас" в
мiшку, лише треба зашморгнути? А чи не видав твiй власний племiнник мого
чоловiка, який йому нiчого поганого не зробив? Бачиш? Ма║ш тепер! Бог не
прийде ки║м карати!
Рiвка мовчала. Всi мовчали. У кiмнатi напiвтемне. Щприндзя помiтно
нервувалася i щось хотiла вiдповiсти, але на не┐ глянув старий Герш, i
вона заспоко┐лась.
- Може, я цього i не мала казати, - промовила знов Ольга. - Знаю вашу
бiду i не радiю з не┐. Але мо║ серце також не з каменю, i ви добре зна║те,
де мiй чоловiк, моя сестра Марiя, чоловiк Кравцево┐, Корнi║нкiв,
Михайликiв... А он погляньте, що вони лишили по наших тюрмах: у Львовi двi
з половиною тисячi трупiв, у Дубнi сiмсот вiсiмдесят... I так скрiзь у
кожному мiстi. Що ви скажете на це, людоньки?
Глибока мовчанка була вiдповiддю на мову Ольги. Надворi в цей час
починало гримiти, слабенька електрична лампочка над столом, що загорiлась
тому пару днiв, вiд кожного грому злегка мигала, у кiмнатi був присмерк, i
обличчя присутнiх видавались масками на темному тлi. По хвилинi з тi║┐
мовчанки i пiвтьми почувся голос старого Герша. Вiн звучав мовби з якогось
пiдземелля.