"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Люблю, i все.
- Але ж ви, бачу, любите книжки.
- Ну так що?
Шприндзя кiлька разiв похиту║ кокетливо сво║ю гарною голiвкою,
кармiновi ┐┐ уста iронiчно посмiхаються...
- Менi казали... Я чула, що вченi люди, - почала вона, розтягуючи
слова, але Якiв ┐┐ перебив:
- Не належу до вчених людей.
- Як нi? Але ж ви вчилися... в гiмназi┐.
- Це ще далеко до вчености... I я ┐┐ не скiнчив.
- Чому?
- Були причини.
- Ви були офiцером?
- Нiяким офiцером - всього лише пiдхорунжим. Вахмiстром-пiдхорунжим.
- О! - вирвалось у Шприндзi. Вона не зрозумiла останньо┐ вiдповiдi, але
вичула, що далi питати не личить. Також, зда║ться, в тонi ┐┐ мови
змiнились деякi звуки. Зда║ться, в нiй менше стало iронi┐. Вони на хвилину
замовкли, i в тiй мовчанцi вичулась загадковiсть. Це не була просто
мовчанка, це, можливо, була маленька розгубленiсть.
До речi, Якiв досить добре говорить, пише й чита║ по-нiмецьки... Звiдки
ту мову зна║? Частково ще з гiмназi┐, а головне - з вiйськово┐ служби, вiд
сво┐х нiмецьких колег. I це йому тепер дуже в пригодi. Ось, наприклад, чи
не з першого дня ново┐ влади господарцi нiмецькi солдати пiшли вiд будинку
до будинку з недвозначним намiром "органiзувати" мешкання. В одних вони
лишали на дверях папiрчики з написом "бешлягнамт", з iнших тягнули тi чи
iншi речi, здебiльша меблi. Прибули вони й до будинку на вулицi Вузькiй, i
на ┐х стукiт у потрощених дверях з'явилася дебела, замотана чоловiча
постать, що доброю нiмецькою мовою спокiйно запитала, чого вони хочуть.
- Хто тут мешка║? - запитав один у шоломi з бляхою на грудях.
- Я! - вiдповiла постать.
- Як ваше прiзвище? - спитав той з бляхою.
- Зiльбер, - вiдповiв спокiйно Якiв.
- Жид? - знов питання.
- Нiмець, - спокiйна вiдповiдь.
- Добре! Дякую! Вибачте! - I люди в шоломах вiдiйшли.
Розумi║ться, вся ця байка була вигадана Шприндзею, i вигадана не
найгiрше... Як також не найгiрше виконана в ролях. У кожному разi килими,
шафи й канапи в будинку на вулицi Вузькiй залишились поки що на мiсцi, а
Якiв став вигiдною, корисною, невiд'║мною частиною родини цього дому. Нi,
нi! Якiв тепер нiяк не смi║ вiдiйти!
Тим бiльше що нове життя з кожним днем набирало виразнiших контурiв. На
очах зникали ру┐ни, очищались дороги, вставлялись вiкна, на стовпах
зависли знов телеграфнi дроти, нiби з води поросли рiзнi крамницi,
крамнички, кiоски. Вперто ширилися чутки про укра┐нську армiю, на
перехрестях вулиць появились незграбнi, свiжоспеченi полiца┐ виразно не
нiмецького походження, у якихось незнаних, казали литовських, унiформах з
тризубчиками на шапках. Тут i там замаяли жовто-синi прапорцi...
I злива розпоряджень, оголошень, оповiсток. Якiв, не зважаючи на свiй
вигляд, чека║ свого оголошення. Вiн уже почав мрiяти... Уявляв себе на
конi, на чолi куреня кiнноти армi┐ Укра┐нсько┐ Республiки. Затремтiла десь