"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Чого так спiшити? Що будете там робити? На селi? Ви молодий,
розумний, iнтелiгентний... Тут буде роботи й роботи... Почекайте,
побачите, розглянетесь...
Тако┐ думки був не лише Герш, а i його Песя. А ще виразнiше настоювала
на цьому ┐х дочка Рiвка, а найбiльше Шприндзя.
- Зна║те що? - казала Шприндзя. - Бачу, ви любите книжки. Як прочита║те
всю ту шафу - тодi йдiть. Але чи я для вас менше цiкава, нiж Анна
Каренiна?
- То чорт не дiвчина, - сказала на це Рiвка. - Дивiться, дивiться... Ще
молоко на губах, а вже що в не┐ на думцi.
- А ти! - вiдбивалась Шприндзя... - Свята та Божа! Янгол! - i при цьому
моргала на Якова.
Одного разу Рiвка покликала Якова до кiмнати, де стояло кiлька товстих
шаф, вiдчинила одну з них, що була набита чоловiчим одягом, i сказала:
- Це мого швагра... Виберiть щось для себе... Хтозна чи вiн вернеться.
Якiв позбувся свого обгорiлого лахмiття, обернувся у бравого, молодого
мужчину. Вiн ще не мiг як слiд ходити, але йому не хотiлося також i
лежати. Вiн сидiв з обв'язаною ногою у фотелi, з книжкою в руцi i
вислухував вiстки, що ┐х приносили по черзi Рiвка i Шприндзя... Почали
говорити про мобiлiзацiю укра┐нського вiйська. Ця вiстка Якову особливо
сподобалась. Скорше б виго┐тись, скорше б встати. Вiн пробував
проходжуватись, щось помагати. До його кiмнати заходили то старi, то
молодi господарi, а найчастiше, розумi║ться, Шприндзя. Вони вже
розговорилися, теми ┐х розмов значно поширились. Шприндзя переважно
питала, Якiв переважно вiдповiдав. Тон Шприндзино┐ мови злегка глузливий,
┐┐ лiве око трiшки примружене.
- Ви, чую, також служили у вiйську? - питала вона, спершись на
завiшений одвiрок, при чому ┐┐ гарне, обрамлене чорними кучерями обличчя
ледве виднiлось у присмерку вечора на багряному тлi завiси.
Якiв сидить у фотелi, права його нога спочива║ на пiдставцi, в руках
товста книга, на цей раз про Александра Македонського, яку вiн уже кiлька
днiв чита║.
- Служив, - байдуже вiдповiда║ Якiв, розумiючи ┐┐ глузування.
- У польському, як не помиляюсь?
- Умгу, - мугиче Якiв.
- Чи не в уланах?
- Так нiби вiдгадали.
- Бо менi хтось казав...
- Хто мiг казати?
- Зда║ться, Оля...
- Ну i що?
- Нiчого. Я лише так. Жiнки завжди цiкавi. Довго служили?
- Довго.
- Два роки? Три?
- Я був заводовим.
- А що це таке?
- Вояк, що лиша║ться у вiйську на все життя.
- Усе життя? Ви так любите вiйсько? Вiйну?
- Люблю.
- От дивно! Чому?