"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

люди раси.
- Нiчого, - якось байдуже сказала дiвчина. - Лиша║мось... Мо┐ обидва
швагри по┐хали, а ми... жiнки... Ми лиша║мось. Що нам можуть зробити? Ми
нiкому нiчого не зробили поганого.
Якiв мовчав. Зрештою, вiн i не мiг багато говорити. Пив сво║ молоко i
лягав знов. Лежав горiлиць. Сливе нерухомо. Iнодi позирав на шафу з
книжками. Любив тi речi i бачив там, навiть здалека, привабливi написи...
- Кому цi книжки належать? - запитав вiн раз дiвчину.
- Швагровi, - вiдповiла коротко. Згодом Якiв довiдався бiльше. Що
дiвчину звуть Шприндзею, що з нею ┐┐ батьки - Герш i Песя Зiльбери, що
останнiми днями до них пере┐хала жити ┐┐ сестра Рiвка зi сво║ю свекрухою
Малкою i сином Мошком. Що всi вони переляканi, всього бояться, не знають,
що з ними станеться.
Але Шприндзя не виглядала переляканою. Була бадьора, швидка, навiть
весела, ┐й рокiв сiмнадцять... Середнього зросту, тонка, тендiтна, великi
чорнi очi, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до яко┐сь
високо┐ школи. Цiкава. Багато пита║.
Минали днi i ночi. Мiсто димiло, стогнало, кричало. Скреготiло залiзо
танкiв. Небом пролiтали все новi й новi ескадриль┐ лiтакiв, дрижали стiни,
але бомб бiльше не падало. Лише в повiтрi стояв дивний, загальний,
незвичний настрiй, коли здавалося, що на очах мiня║ться весь свiт, навiть
люди, навiть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося i лишилися
тiльки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рiшення.
I прийшло воно разючо несподiвано. Одного ранку, на свiтаннi. Коли
навiть затихли були гармати. I хоча всi знали, що "вони" прийдуть, i всi
┐х сподiвалися, але того, що сталося, нiхто не сподiвався... Ще горiли на
схiдному краю автостради блiдо-зеленi, з рудими зiрками танки, як на
захiдному ┐┐ кiнцi бiля зовсiм цiлих касарень, уздовж обох бокiв дороги,
величезнi маси святочно одягненого люду з квiтами й прапорами вiтали чуже,
переможне вiйсько. Нiби з-пiд землi виросла збита з дощок, омаяна квiтами
й прапорами, величезна трiумфальна арка з двомовним написом:
"Хай живе могутня нiмецька армiя! Хай живе ┐┐ великий вождь Адольф
Гiтлер!"
Якiв також не мiг втриматись, щоб i собi не вилiзти на вулицю, дарма що
був весь, мов мумiя, обмотаний матерi║ю. На вигляд вiйська, що довгими,
стрункими колонами, нiби на парадi, моторовими возами плило повз нього,
очi його робились вогкими. Таке вiйсько! Людина в людину! Мовчазно,
струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, - ┐дуть i ┐дуть, вперед i
вперед, нiби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сiрих одностроях, у
глибоких, по самi плечi, шоломах, всмiхаючись на привiтання i ловлячи на
льоту китицi квiтiв.
Робилось безпечно, спокiйно, радiсно. Люди вiталися. Навiть старий Герш
iз сво║ю Песею пiдбадьорились, перестали охати i заговорили нiмецькою
мовою.
- Я знаю нiмцiв... - казав Герш. - Ще з минуло┐ вiйни. То культурний
народ... Дивiться, як вони поводяться... А порядок... О, тi вмiють!...
Культурний народ. Господарi!
Якiв вислухав фiлософiю Герша без коментарiв, вiн збирався додому, до
свого Дерманя, до сво║┐ родини. Там його напевно буде потрiбно, але старий
Герш, як тiльки це почув, одразу заперечив: