"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

грузiв, серед яких тут i там примарне трималося кiлька напiвру┐н, що
нагадували будови. До одно┐ з таких напiвру┐н потрапив Якiв.
П'ять просторих, недавно, мабуть, ще гарних, а то й розкiшних кiмнат,
рiзьбленi, м'якi, плюшевi, багряно┐ барви, фотелi, тяжкi дубовi столи i
шафи, тяжкi на вiкнах i дверях завiси, на помостах килими... Нi вiкон, нi
дверей - змереженi рисами стiни, розбите скло, опалий тиньк i пилюга.
Якiв ледве стояв на ногах, з його попеченого чола спливала кров, усе
тiло пекло, нiби на нього лили розтоплене залiзо. Вiн хотiв кудись iти,
але його задержали, вказали одну з кiмнат з широкою, плюшевою канапою, на
яку вiн одразу звалився, заплющив очi i так довго лежав, горiв, втрачав
свiдомiсть, горiв знов. А коли одного разу вперше, якось яснiше розплющив
очi - побачив навпроти широку пiд склом шафу, тiсно набиту книгами.
Побачив книги. Багато книг. Це було його перше враження. Шафа, набита
книгами з гарними, переважно золоченими, написами. I вiн здивувався: хто,
як i для чого закинув його сюди? I не було нiяко┐ вiдповiдi.
До Якова приходили якiсь люди, приносили ┐жу, лiки, щось з ним робили.
Вiн усе це бачив, чув, але разом з тим не бачив i не чув; щось тут
дiялось, падали якiсь слова, було ясно, було темно, iнколи здавалось, що
все оберта║ться, нiби в якiйсь кулi чи якiйсь каруселi, часом гостро, до
самого нутра, щось пропiкало, здавалось, що крiзь цiле тiло проходить
струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що вiн влива║ться до
мозку i ось уже горить сама голова, так само як горiв той сталевий гiгант.
- То було справжн║ чудо! - оповiдали пiзнiше. - На будови Бачинських,
на ┐х город, що межу║ з мiським парком, впало, уявiть, дев'ять бомб, i нi
одна з них не розiрвалась. Одна впала просто на дах, пробила бляху,
пробила стелю, зарилася в пiдлогу на кухнi... I коли б вони розiрвалися -
там не лишилося б каменя на каменi...
Так казали пiзнiше. Але це не було ║дине чудо того часу. Як назвати те,
що з кiлькох десяткiв молодих чоловiкiв, якi саме в той час, разом з
Яковом, ┐хали на мобiлiзацiю, лишилося живими тiльки дво║ - сам Якiв i ще
один. Що весь ┐х обоз з людьми i кiньми зник. А коли Якiв пiсля того
всього остаточно отямився i побачив перед собою ту шафу з книгами - йому
видалось це також чудом. Затишок. Спокiй. Канапа. Розбите, вiдчинене
вiкно... У нього врива║ться далекий шум мiста. Вiтер похиту║ завiсу.
Багато речей i мiж ними, на шафi, глобус.
Згодом завiшенi тяжкими плюшевими завiсами дверi вiдчинились, увiйшла
дiвчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила все це
перед Яковом на круглому столику. Якiв був розгублений, намагався
звестися, хотiв щось сказати, перепрошував. Його обличчя неголене, чоло
перев'язане, йому чогось соромно.
Але дiвчина нiяк на це не зважила, пiдсунула ближче столик, запитала,
як вiн себе почува║, сказала, що вона шукала лiкаря, але не могла знайти,
що всi лiкарi тепер або зникли зовсiм, або заваленi пораненими. Але вiн не
ма║ чого турбуватися, вона дiстала досить лiкiв, i рани його не тяжкi. I
що вiн тут може спокiйно лежати, це дiм ┐┐ батькiв, що Рiвка - ┐┐ старша
сестра, що в не┐ ║ ще одна сестра, але вона у мiстi, i нiхто не зна║, що з
нею сталося.
- А як фронт? - запитав Якiв.
- Наближа║ться... завтра-позавтра тут будуть нiмцi, - сказала дiвчина.
- А що ж ви? - запитав, якось не подумавши, Якiв, бо вiн знав, яко┐ цi