"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ру┐на, де жив Якiв, мовчала. Вона зовсiм нiма. Як усе довкруги, вона
зливалась з нiччю, з вiтром, iз землею i з небом. Вона творила лише вище
мiсце на нерiвнiй поверхнi, i аж тодi, коли Якiв пiдiйшов до не┐ зовсiм
близько, вiн побачив, чи скорше вiдчув, загальнi зариси будови з
невиразними вiкнами й дверима. Якiв на хвилинку зупинився перед дверима,
що виходили майже безпосередньо на хiдник. Було безлюдно, затишно, тихо.
Вiтер, що гнав головною вулицею iз заходу, сюди не долiтав. Якiв хвилинку
вслухався У цю локальну тишу, нiби хотiв щось почути... Але не чув нiчого.
Нiяких звукiв. Усе тут було мовчазне й нiме. Тодi вiн обережно всадив ключ
у дверi i обережно ┐х вiдчинив.
Маленькi сiни з висячою японською лампкою i поламаним ставнем на
парасолi так само мовчали. Здавалось, тут нiхто не живе. Тро║ дверей -
направо, налiво й впрост - так само стояли безучасно, нiби ┐х нiхто не
вживав. Якiв узяв вправо. Була то вiтальня. Дво║ високих, полатаних вiкон
були щiльно завiшенi тяжкими плюшевими покривалами з лiжок. Два глибокi
фотелi стояли, здавалось, цiлу вiчнiсть недоторканими. У п'ятиламповому
свiтильнику пiд стелею горiла лише одна матова лампка, i свiтло ┐┐,
здавалось, догоряло, мов свiчка. До кiмнати Якова вели вузькi, високi
дверi, що ┐х вiн охочiше вживав, нiж тi, що вели з ┐дальнi.
Пiв до першо┐ ночi. Кiмната прибрана, чиста. Речi i книжки на сво║му
мiсцi. Якову хотiлося скорше лягти i забутися. Йому здавалося, що в цiй
глибокiй мовчанцi якесь око слiдку║ за ним i якесь вухо пiдслуху║ його
дихання. Це мiстерiйне вiдчуття дуже скоро почало набирати реального
вияву. По кiлькох хвилинах вiн вiдчув за дверима виразний шерех, потiм
ледь чутний стукiт у дверi з боку ┐дальнi.
Якiв насторожився, рiзко глянув на дверi, якось бурчливо кинув "прошу"
i, коли дверi обережно вiдхилилися, побачив у них не Шприндзю, як
сподiвався, а старого Герша.
Був то зарослий сивою бородою, у зiм'ятiй, довгiй одежинi чоловiк з
великими, сильними окулярами на великому носi - блiдий, зморщений,
похилий.
- Чи можу я зайти? - з острахом, тихо запитав вiн.
- Заходьте, Герше, - злагiдненим голосом вiдповiв Якiв, i уста його
мимохiть скривилися у вираз жалю i здивування.
Герш увiйшов, зупинився бiля порога, у покоцюрблених руках держав перед
собою якусь скриньочку, мружив очi.
- Заходьте... Далi... I сiдайте, - сказав Якiв.
- Нi, дякую. Краще тут... Щоб хто не побачив... - почав був Герш.
- Е! Все одно! Сiдайте. Що скажете? - якось з серцем сказав Якiв.
Герш пiдступив кiлька крокiв i обережно присiв на найближчому стiльцi.
I почав говорити:
- Я ось чого... Чув, що ви хочете нас покинути... - казав вiн i дивився
на Якова великими, опуклими очима, що за сильними скельцями окулярiв
видавались ще бiльшими. Хвилина тишi. Якiв мовчав. Герш вiв свою мову
далi: - Я вас розумiю... Такий час. Кому то потрiбне? Навiщо вам наша
турбота - ма║те досить сво║┐... Я розумiю... Я розумiю... - Герш одночасно
тремтячими руками почав вiдкривати скриньку, при чому щось невиразне
мимрив, потiм пiдступив ближче до Якова i простягнув до нього скриньку. -
Хотiв вам передати... ось це... Тут нiчого нема... Пара речей... Може, вам
придасться... Може, щось з тим зробите... Може, виживете... Я так собi