"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу авторазайнятий спостерiганням явища, що давно його полонило, що було дуже
ефектовим людським створiнням жiночого роду i що неподалiк сидiло за столиком у пишному, нарозпах, каракулi в товариствi двох офiцерiв - одного з вiдзнаками лiкаря-полковника, а другого ес-еса у ранзi лейтенанта. - О, розумiю,- зауважив на це Вайз. - Хто вона? Бачу ┐┐ тут уже кiлька днiв,- запитав незучаснено Якiв. - Жiнка,засмiявся Вайз. - Но, но! Конкретнiше! - домагався Якiв. - Росiянка... З тих... зна║ш? - Вамп. З Парижа? Маша? З гiтарою? Чорная? - Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Вiра, i не Чорна, а Бiла, чи, правильнiше, Ясная... - В кожному разi, не зовсiм орi║нт мейд i Перiс, але щось... щось... вiд Мессалiни. - Цiкаво, де тут якраз такi беруться? I що тут роблять? - спитав сам себе Пшор. - Не думаю, щоб це було нашо┐ компетенцi┐ дiло,- вiдповiв многозначно Вайз з та║мничою усмiшкою на сво┐х вольових устах. - Стилева,процiдив Пшор. - Чортячо стилева, - додав Вайз i знизав плечима. Збоку у запханому офiцерськими плащами кутку, за широким, рiзьбленим, не ресторанним столом група офiцерiв рiзалась у "шкат" i спiвала матроську пiсню про Мадагаскар, про чуму на кораблi, про гнилу воду, про товаришiв, яких кожного дня викидали за борт, про тугу живих за далекою батькiвщиною пiд звуки розбитого пiанiно... Якiв втягав у себе той гнiтючий, густий сум i позирав подобалась, що пила шампанське i час вiд часу, вiдкинувшись назад, визивно, провокативно реготалася. I враз вiн пригадав Шприндзю... Мiж iншим, саме сьогоднi вiн чув, що "з ними" в скорому часi щось ма║ статися, i йому чомусь зробилось дуже дивно, вiн потягнувся ще за однi║ю чаркою, йому закрутилась голова, вiн сильно затягнувся цигаркою, пустив хмару диму i несподiвано викрикнув: - О! I почав швидко збиратися. - Може, пiдвезти? - запитав Вайз. - Нi, дякую! Це лише пара крокiв,- поспiшно вiдповiв Якiв, напинаючи вогку, тверду шинелю. Вiдходячи, Якiв ще раз глянув на Вiру, i йому видалось, що вона помiтила його також. У кожному разi, йдучи вниз витоптаними, мокрими, з виразними наслiдками бомбардування, дерев'яними сходами, вiн нiс iз собою останнiй погляд очей, що видались йому бiльш уявно, нiж були у дiйсностi, агатовими. Мокрий, холодний, вiтряний жовтень виповнив вулицю, в його густiй мряцi повзли по тьмяному асфальтi величезнi машини з ┐х ревучими дизелями, хiдники були поламанi i вбитi в землю, ру┐ни сiрою масою, мов скелi, битi вiтром, стояли вздовж хiдникiв. Вулиця Вузька, на якiй жив Якiв, тепер затратила свою назву пiд звалищами каменю, вапна, цегли, дерева, що змiшаними купами завалювали простiр, впираючись у непрозору сiрiсть неба i лишаючи тiльки криву стежину. |
|
|