"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зерна i одного карбованця, а одночасно став помiчати, що разом з тими
нормами i сам почав перетворюватись у якусь норму, якась рука почала
розбирати його по кiсточках i знов, на свiй лад, складати, причому кожна
зернина його трудодня набирала для нього значення фатуму, в якому
зосереджувались всi його зацiкавлення. Згодом вiн перейшов на тракториста,
почав орудувати механiзмом, а разом з тим почав переконуватись, що мiж ним
i тим предметом дуже неiстотна рiзниця.
Говорилось i писалось багато слiв, завжди гарних, завжди переконливих,
що та норма i ║ альфою i омегою всього життя. Чоботи, сiль, цвяхи, нафта -
ось iдеали, ось та романтика й тi соловейки, що в них ввiрилось ще так
недавно.
У тi днi й тижнi село швидко переходило також на норму. По-перше,
почали "зникати"... Це слово говорило само за себе. Зникали переважно
хлопцi, переважно тi, що були "в нацiоналiстах", що були "свiдомi", що
"хотiли Укра┐ни". I зникали вони в повному значеннi слова, бо дiялось все
те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок уже нема. Тiльки заплакана
мати, тiльки перелякана сестра, тiльки шепочуться сусiди. Один за одним,
один за одним - зникали й зникали, спочатку ┐х брали, пiсля пiшли самi...
Не на Сибiр, а за Буг. До нiмцiв.
I зникали не лише тi, що були "в нацiоналiстах". Як це не диво, а
згодом зник також вiдомий колись у цiлому Дерманi "великий каманiст", як
називали його дерманськi баби, Тихiн Бухало. I не вiн сам, а ┐х таких
бiльше. Зникали всi його товаришi.
I всi дивувалися, i всi казали:
- Катюзi по заслузi!
I хоч Якiв не зник, хоч його не брали, але вiн хотiв зникнути. Все
мiркував, як би й собi туди, за той Буг, але вiн був уже не сам. З ним
були син i Маруся.
I мав при тому ще один турботливий, образливо непри║мний клопiт: мав,
либонь, зна║те, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати,
виняньчив, але який вирiс на лихо дивним. Не був вiн сам собою, за Польщi
першим пiшов на угоду, "хаточитальником" став, а згодом несподiвано з
чужою кобилою заплутався, рiк i два мiсяцi просидiв у Рiвному, а прийшли
товаришi, то, як потерпiлий вiд пансько┐ Польщi, а до того
"соцiяльно-близький", одразу почав рости вгору - його висунули, його
вибрали, пiсля почав вiн "сипати", i не один з дерманцiв завдячу║ йому
Сибiром. Гiрко дивився Якiв на брата свого, болiло йому, хотiв щось
робити, але не було чого робити. Тiнь брата падала й на нього, вiн це чув,
але мусив терпiти мовчки.
Хворобливо-нервово минали тi дивовижно нерозумнi днi, зникали люди,
зникав смiх, зникав хлiб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на змiну
якусь, чудо, вiйну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старшi лише
потайки пригадували, як то навiть "сам Трихон" - найбiльший багач - казав,
бувало, за Петлюри:
- А! Прийдуть Ленiн i Троцький! Вони ┐м покажуть! Не знав, кому то
"┐м", - взагалi невiдомо кому. А Камiняка з Горбайцем "армiю" на
Здолбунiв, де сидiли петлюрiвцi, вели i цiлу нiч били iз захопленого
панцерника по димарi здовбицько┐ цементарнi... Та... бувало... Що й
казати! Всiляко бувало, i всiляко думалось. "Народ тьомний", дiстав, чого
хотiв. Трихона вже давно нема, але синiв його розпатронили в нитку.