"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

таким дiла, i мовчки його лиша║.
Був Якiв самотнiй, не мав однодумцiв, поле орав, на музики ходив,
гiднiшо┐ працi вiдшукував, але тi роки не були щедрi на працю. А коли
пiдступив його поборовий вiк - пiшов i не вернувся. Став п'ятого полку, що
в Тарновi, уланом. За два роки служби лише раз на вiдпустку приходив, а
далi мов у воду канув. Маруся плакала, перестала i почала забувати. I не
одна Маруся. Усi в Дерманi почали забувати Якова.
I були б забули, та вибухнула вiйна.
Дуже пам'ятна, погожа недiля першого вересня 1939 року. Якiв був тодi
вже "заводним", бравим вахмiстром-пiдхорунжим у рогатiвцi з бiлим обводом,
в острогах, на малиновому дзвонi i командував чотою не менше, як i сам,
хоробрих уланiв Речi Посполито┐, коли то враз танковi дивiзi┐ нiмецького
фюрера, що саме став на шлях Александра Великого, пiд командою генерала
фон Лiста, вдарили на пiвденному вiдтинку фронту. Втративши на полi слави
двi третини свого вояцтва, з рештою геро┐в бравурним маршем подався Якiв у
пiвнiчно-схiдному напрямку i зупинився аж над рiкою Бугом, i то лише тому,
що назустрiч виступила славна союзна армiя великого схiдного сусiда, який
спiшив подати братню руку помочi сво║му слов'янському союзниковi у його
боротьбi з грiзним германським на┐зником.
Вибору не було. Рiку Буг Якiв перебрiв, але далi не було ради. Товаришi
Якова добровiльно зложили сво┐ славнi шаблi та остроги великому
визволителевi, а Якiв вибрав собi iнший шлях. Мов шалений, гасав вiн на
сво║му Буланому по селах Прибужанщини, нiяк не хотiлося злазити з
засидженого сiдла, але одного гарного передосiннього, туманного ранку
все-таки з нього злiзти мусив i, поцiлувавши Буланого в обидвi нiздрi,
закинув йому на шию повiддя i сказав:
"Бiжи, голубе!" Не сказав, куди, бо й сам пiшов, мов п'яний, куди
дивляться очi, бо все-таки, як не кажiть, а п'ять найкращих сво┐х рокiв
вiддав тому коневi, тим формам, що iнколи видавались йому справдi майже
обов'язком. Було дуже незвично тепер ступати по землi сво┐ми власними
ногами i почувати себе мов вiдiрваний вiд одягу гудзик.
I перше, що вiн зробив, - зайшов до однi║┐ хати i замiняв свiй одяг
героя на одяг бурлаки. Так у цей час лiпше. Манджав собi на схiд сонця
рiдною землею, оминаючи рiзнi небезпеки, багато за цей час передумав,
перецiнив, дивувався з химерностi буття i одного пiдвечора, обшльоганий
вiтрами, дощами, сонцем, прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя, на
сво║ Запорiжжя, де вже в той час господарювали новi люди, з новими
порядками.
Усi знають, що тi новi люди, за сво║ю старою, випробуваною звичкою,
передусiм беруть i вивозять рiзних немилих ┐м людей. Причин для того у них
досить, але Якова, як уродженого незаможника, як сина робiтника-машинiста,
майже пролетаря, новi господарi, за законами сво║┐ етики, не чiпали, не
допитували, не вивозили. Ба! Його намагались навiть "висунути",
пропонували то тi, то iншi "вiдповiдальнi пости", але невiдомо чому вiн не
виявив зрозумiння до ┐х великодушностi. Вiднайшовши свою Марусю, що все ще
на нього чекала, заходив Якiв до не┐ вечорами, дуже швидко з нею
одружився, i то навiть у церквi, за що Маруся щиро й поспiшно обдарувала
його мiцним i крикливим сином, якого в честь дiда назвали Улiяном.
I став Якiв, як i всi, "колективним господарем" великого СССР,
виконуючи рiзнi норми та побираючи сво┐ трудоднi у виглядi пiвкiлограма