"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

казали, побрехеньок про сво║ Запорiжжя. Про вiдьом, вовкулакiв. Про
мерцiв, що приходять, про душi, що стогнуть, про Ляша, що повiсився...
Смакував тi та║мничi слова i образи, що якось самi собою в'язалися з
та║мничими, глибокими яругами, старезними дубами та березами та тiнистими
криничинами з довгими, глибокими, визубленими коритами i побитими
черпаками.
Любив вiн свiй глибокий рiв, що межував з ┐х садом, i стежку, що круто
помiж розгалуженим корiнням ясенiв збiгала вниз до криницi, витоптана
босими жiночими ногами, якi завжди ходили сюдою по воду, по розмову, по
кохання; завжди вогка, завжди кам'яниста, завжди тiниста...
А що тут рiзного-прерiзного квiття бринiло веснами й лiтами, а що тобi
птаства всiлякого, а особливо тих ославлених крикливих соловейкiв... А
коли по обох схилах яру зацвiтали сади - отодi все, здавалось, пливло й
бiлiло, мов бiлi лiтнi хмарини на синьому небi.
Мав Якiв товаришiв, приятелiв, але найбiльше вбивалася в тямку одна
маленька, дрiбненька, чорненька дiвчинка, що ┐┐ Павлiнкою звали, що завжди
чомусь не ходила, а бiгала, завжди боса i завжди у довгiй, обiдранiй,
доморобнiй сорочинцi. З нею пас вiвцi, з нею бавився в крем'яхи, ┐й
оповiдав про вiдьму Улиту, ┐┐ бив i з не┐ прозивався "байстручок,
байстручок", сам не знаючи чому, бо так, либонь, прозивались з не┐ i iншi.
Та одного гарного лiта, чи, вiрнiше, гарно┐ весни, Павлiнки не стало на
Запорiжжi, ┐┐ батько Iван Криницький, по-вуличному Швець, продав сво┐
п'ять десятин, забрав сво┐х дев'ятеро Шевченят, а з ними й Павлiнку i
кудись ви┐хав. Якiв не знав куди. Десь отуди... За Мости, за Бушу, за
лiси... Шкода було Павлiнки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас сво┐
сiрi овечки i все про не┐ згадував. Була i нема.
Вийде до кринички - криничка ║, а Павлiнки нема. Спiвали соловейки,
цвiли сади, але вже без Павлiнки. Довго пам'ятав ┐┐, але згодом i ще
згодом помалу, помалу i перестав пам'ятати. Забув.
Вiн ходив до школи, до тi║┐, що ┐┐ тут звали "народня", бо, крiм не┐, у
Дерманi ще була школа "земська", "шинкiвська" i "семiнарська". Вчився
добре-предобре, багато читав, багато думав, багато мрiяв. А скiнчивши
"народню", подався до "семiнарсько┐", а далi "на вищi школи" до Рiвного,
до гiмназi┐, i, коли б не помер Макар та коли б його мати мала менше
ротiв, а бiльше хлiба, напевно, пiшов би далеко. А так мусив вертатися на
Запорiжжя i братись до роботи.
Був рослий, гарний i дужий. Любили його хлопцi, а дiвчата й поготiв.
Умiв тупнути на музиках пiд скрипочку й бубон, умiв "Ой у полi жито"
затягнути, але в одному грiшив: був то час, коли нашi хлопцi почали
"Укра┐ною займатися", та "органiзацi┐ видумувати", та "нацiоналiстами
ставати", та полякiв дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину з
Галичини на плечах носити, та мазепинки шити.
Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають найстаршi
люди, нi дiди, нi прадiди, анi навiть прапрадiди, i як це не дивно i як це
не соромно, але Якiв стояв вiд того всього осторонь... Хто i якими словами
мiг би таке пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж ось буде вiйна,
таж та Жеч Посполита трiсне, як булька, таж прийде Укра┐на, таж...
Нi i нi, нiяко┐ розумно┐ вiдповiдi, лише мовчанка, лише книжки, лише
якась марудна, незбагненна, закручена фiлософiя без кiнця й краю, лише
похитування головою.