"Улас Самчук. Чого не готь огонь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А де ж батьки?
- Тут! Тут! - тупнула вона по помостi.
- I хто ж це примудрився?
- Я! - викрикнула Шприндзя, пiднесла високо голову i пiдступила до
Якова на досяг руки.
- Ти-и-и? - протягнув Якiв голос i взяв ┐┐ за пiдборiддя.
- Я-а-а-а! - вiдповiла тим же тоном Шприндзя.
- I ти... прийшла... менi це... сказати?
- Нi! Нi! Я прийшла... до... тебе! Чу║ш! Буду тут! З то-бо-ю! -
викрикнула вона ще голоснiше i подивилась на нього гостро й виразно. У
голосi ┐┐ чулось презирство, виклик, сила. Вона, нiби сподiваючись гостро┐
реакцi┐, вiдскочила вбiк, в затiнок, за писемний стiл. - Що ти можеш менi
сказати? Яке тво║ дiло? - вела вона тим же тоном. - Я це роблю, а не ти! А
коли бо┐шся - йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся менi моралiст - коли
земля валиться! Мораль! - викрикнула вона останн║ слово з особливим
наголосом, нiби хотiла ним убити свого спiврозмовника. I враз затихла.
Була виразно приголомшена. Вiн стояв проти не┐ без руху з демонстративно
зложеними на грудях руками, з насмiшливо примруженими п'яними очима.
Коротка, глибока мовчанка, що ┐┐ урвав Якiв, розтягаючи пiдкреслено
кожне слово:
- Чого витрiщило очi, нерозумне створiння? Таж ще нiчого не сталося!
I пiсля цього пiдiйшов до радiоапарата, пустив якусь танечну нiчну
музику i, нiби нiкого бiля нього не було, почав роздягатися. Почув лише,
як дверi вiдчинилися й зачинились. I лишився сам.
Двi речi бентежили його у цiй сценi: патетична, штучна настирливiсть, з
одного боку, i мiстична, невисловлена боязнь - з другого. Це й те було
лише засобом оборони... Оборони перед небуттям.



Ill

Якiв Балаба, як сказано, мав свою особисту, досить складну, досить
сво║рiдну, не позбавлену цiкавости, iсторiю. Вiн походив з прекрасного,
старовинного, iсторичного поселення, що звалося Дерманем, з "кутка", що
звався Запорiжжям, i побачив вiн цей свiт року Божого 1916-го. Був рослий,
барчистий, недбало тесаний, з синiми очима, мiцним, тяжким носом i
бурхливою, рудуватою чуприною над високим чолом.
Його батько звався Макар i ще перед першою свiтовою вiйною, за царя,
служив на залiзницi в Здолбуновi. Мав вiн п'ять синiв, двi дочки i чотири
десятини землi. Якiв був четвертим, передостаннiм. "Куток" Запорiжжя, як i
цiле село Дермань, не вiдзначався великою земельною посiлiстю. Яри, та
сади, та га┐, та мочари, та каменоломи. Люди нишпорили за землею, мов
звiрi голоднi за поживою, шукали ┐х по всiх губернiях, по Сибiру,
ви┐жджали, пере┐жджали... ви┐хали Довбенки, ви┐хали Жив'юки, ви┐хали
Криницькi... I багато-багато ви┐хало, а тi, що не ви┐хали, - не ви┐хали
лише тому, що несказанно любили сво║ зелене, тiняве, квiтуче, заповнене
переказами та забобонами родинне мiсце.
Якiв, коли ще був "смаркачем", ще перед школою, коли ще пас сiрi вiвцi
i рябу корову на Тимошiвщинi, що бiля Попiвщини, багато наслухався тих, як